У сімнадцять років наша дочка Валерія оголосила мені із дружиною, що збирається жити з хлопцем. Мовляв, кохання у них неземне, і вони відчувають, що готові створити сім’ю. Я тоді здивувався від такої заяви: -А жити ви де збираєтеся? – поцікавився я. -Як де? В нашому домі. -Ага, звісно, приїхали. Люба моя, якщо ти вважаєш, що достатньо доросла для того, щоб створити сім’ю і жити з хлопцем, тоді ти достатньо доросла, щоб забезпечити себе та свою сім’ю.
До речі, ти навіть не спромоглася нас познайомити зі своїм молодим чоловіком, а зараз заявляєш, що будеш тут з ним жити. -Тату, Вадим дуже хороший. Він навчається в університеті. Він старший за мене на п’ять років. Ти не дозволяєш нам сюди переїхати? -Рад за нього. Ні, рекомендую знайти роботу та винайняти квартиру. Мені здавалося, що дочка передумає і зрозуміє, що спочатку має сенс здобути освіту і трохи встати на ноги, але ні. За тиждень Валерія зібрала речі та оголосила, що їде жити з Вадимом до його батьків.
Ми з дружиною не стали її утримувати. -Тату, а гроші на витрати мені даватимете? -Ні, ти ж вже доросла і зібралася жити з хлопцем. Валерія похмуро кивнула і пішла. Її не було місяць. Вона дзвонила іноді, але подробицями свого “сімейного” життя не ділилася. Говорила тільки, що все чудово. Але моє серце не дарма підказувало, що скоро вона повернеться. Вона повернулася засмучена, виба чилася перед нами, що пішла. Вадим сам не працював, а його батьки були зовсім не налаштовані її утримувати. Коли вони з Вадимом посва рилися, він виставив її з дому. Ось такі справи.
