Не хочу і не проводитиму відпустку у селі у батьків чоловіка. Ні, вони мене на городі працювати не змушують. Ні варити, ні мити, ні прати. Живу на всьому готовенькому. І при всьому цьому це не відпустка, а каторга. Справа в тому, що я працюю дільничним терапевтом у поліклініці. Мало мені нескінченного потоку хво рих на роботі, а тут ще й сусіди регулярно приходять із проханнями подивитися, перев’язати, порадити щось. Ті, хто працює з людьми, знають, яка це каторжна праця. Іноді хочеться послати когось лісом.
З тих, хто начитався всяких статей у соцмережах, вважає себе дуже розумним. Але не можна. Професійна етика. Ось і чекаєш на відпустку, як манни небесної. Але і в селі свекрухи відпочивати не виходить. У родичах у них усе село ходить. І всі вони чекають не дочекаються, коли я до них приїду, щоб перевірити, що їхній лікkр їм написав в анкеті. – Ну, звідки нам знати, що за ліkар там сидить. А ти своя, не обду риш. Заради грошей аби що не порекомендуєш. Чоловік відпочиває на повну котушку. Йому що, встав години до десятої, спитав у батька; “Чим допомогти?”, почув стандартне: “Сам впораюся” і пішов на річку. Або рибалити, або поплавати.
А я за три тижні відпустки разок – інший якщо вирвусь на річку, то вже добре. Встаю з півнями, щоб розпочати прийом рідні. Пізніше не можна, бо одній треба корову підоїти, іншій на ринок продукти везти продавати. Тобто вони ще й диктують мені “години прийому”. Відмовити їм не можу, тому що доведеться сва ритися. А цього не хочу, бо вони люди добрі. Нічого поганого я від них не бачила. Але й відпочити не можу. Тож цього року наперед заявила чоловікові, що у відпустку до його рідні не поїду. Ми вже встигли три рази посва ритися та помиритися. Але я твердо стоятиму на своєму. Відпочинок або на морі, або в санаторії.
