Тридцять років тому їх вразили стріли Амура. Вона одразу зрозуміла – він той, хто їй призначений долею. І він, і вона без вагань кинулися в обійми коханню. Через рік вона випадково дізналася, що її коханий одружений. – Чому ти приховав від мене? – Бо люблю тебе і бо юся втра тити, – відповів коханий. – Потерпи. Адже я єдиний годувальник у сім’ї. Ось вийде дружина з декрету, тоді вимагатиму розлу чення. Вона терпіла і чекала… Через п’ять років він стрімко пішов вгору кар’єрними сходами. – Це все ти, моя муза та талісман! Його призначили великим начальником у міському господарстві.
Розлу чення могло негативно вплинути на його кар’єру. Вона не могла цього допустити, тож знову погодилася почекати. Ще трішки … Ще через рік вона повідомила коханого, що ваrітна. – Кохана, рано нам ще мати дітей. Через кілька років, коли ми офіційно оформимо наші стосунки, ти народиш мені дочку. Вона послухалася його та перервала ваrітність. А потім дізналася, що його дружина наро дила дівчинку. – Ти ж казав, що з нею в тебе нічого нема! Звідки ж дочка? Він почав гаяти щось у своє виправдання. – Між нами все скінчено! Іди! І забудь про мене! Він не дзвонив.
Вона сама набрала його за місяць. Не винесла роз луки. Скориставшись слабкістю дівчини, він висунув нову умову: – Зачекаємо, доки діти підростуть… Діти підросли, але тяжkо захво ріла його дружина. – Втекти від неї зараз, буде nідлістю з мого боку… Він уже має трьох онуків. Все більше часу проводить з дітьми та онуками, і все менше часу – з нею. Але вона продовжує підтримувати його, залишаючись тим, хто завжди готовий прийняти його таким, яким він є… Минуло тридцять років, але вона продовжує чекати і вірити, що одного дня він прийде до неї назовсім. Хоч на один, останній свій день…
