Я спокійно допивав свою каву у кафе, коли побачив, як у заклад увійшли мої старі знайомі. В цей момент я стиснув голову в плечі. “Нехай вони мене не помітять, нехай не помітять” – повторював я про себе як молитву, але не спрацювало. -Сидорів, це ти чи що?! Ну як справи? Одружився з Маринкою?! Запросите нас на вечерю? Я внутрішньо здригнувся, але губи розтяг у посмішці. Не знаю чому, але на автоматі я збре хав: -Так звичайно. В гості? Не знаю… Обличчя колишніх однокурсників здивовано витяглися. Вони явно не очікували такого.
-Ти ж не працюєш наступної неділі, так? -Так, але … -Чудово! Тоді зайдемо до вас! Вони навіть не дали можливості вигадати черrову бре хню про зайнятість. Коли Сашко та Мишко пішли, я закотив очі. Боже, як тепер вийти сухим із води? І навіщо я взагалі ляпнув це тоді? Справа була під час випускного вечора. Мишко та Сашко знали, що я з першого курсу симпатизую Маринці, але боюся зізнатися. Ми з нею просто друзі. Вони знову почали мене підколювати, і я чомусь ляпнув: -От незабаром зізнаюся їй і зроблю пропозицію! Тепер треба було якось викрутитись із ситуації. Увечері я набрався сміливості і подався до Марини.
Ми з нею досі добре спілкувалися. Вона мені й досі подобалася. Я їй коротко розповів про ситуацію, упустивши звісно інформацію про те, що вона мені подобається. -Короче кажучи, не могла б ти вдатися моєю дружиною? Тут Марина задумливо на мене подивилася і ніби жартома говорить; -Звичайно, шкода тільки, що тільки вдати! Я тут здивувався. -А «не тільки» ти б погодилася? Тут уже настала черга Марини дивуватися. -Це пропозиція? -Припустимо. Власне, так ми й одружилися. Боюся, що, якби однокурсники з мене не знущалися, я б так і не наважився зізнатися.
