Після десяти років поневірянь я, у сорок років, змогла наро дити дочку. Але наші з чоловіком муkи на цьому не скінчилися. Дівчинка народилася семимісячною та слабкою здоров’ям. Я цілодобово не спала, няньчилася з донькою. Чоловік приходив додому тільки поїсти та поспати, орав як тато Карло, щоб заробити гроші на дорогі ліkи для дитини. Лише коли дочці виповнилося два роки, і вона зміцніла здоров’ям, ми змогли зітхнути вільно. Місяць тому нашій Машеньці виповнилося п’ять років. І тут мене відвідала думка, адже виросте дівчинка, вийде заміж, і ми з чоловіком залишимось самі. Нам потрібний син.
Наро дити не вийде, отже, треба вси новити. Чомусь я була впевнена, що чоловік підтримає мою ініціативу. Тому, не повідомивши його, взялася за реалізацію своєї ідеї. І ось, позавчора, я нарешті зважилася розповісти чоловікові і про свої плани, і про успіхи втілення їх у життя, про те, що вже підібрала хлопчика для уси новлення. Ух як він заkричав на мене: – Ти забула наші муkи з дівчинкою?! Хочеш ще раз пройти крізь це пекло?! Я пішла на кухню, щоби припинити сkандал. За кілька хвилин до мене, вже заспокоївшись, приєднався чоловік.
– Вибач, що зірвався. Але ти мене зрозумій – твоя ідея нікуди не годиться. Звідки ми можемо знати, хто у хлопчика батьки? Які в нього гени? Чи може у нього набір спадкових хво роб? Двох ми не потягнемо, – спокійно пояснив він свою позицію. Я намагалася його переконати, наводила свої аргументи. Але він твердо стояв на своєму. І перервавши мою промову, пішов спати. А я сиджу і му чуся, адже я вже прикипіла до малюка. Навіть познайомилась із ним. А тепер що? Відмовлюся? Виходить – я віддам його? Він мені вже ночами сниться. Я сумую за цим малюком із nритулку, а чоловік нічого не хоче чути про уси новлення. Як мені його переконати?
