Коли син уперше привів Таню познайомити з нами, вона мені здалася гарною дівчиною, адже поводилася вона скромно та виховано. А потім син взагалі заявив, що вони збираються придбати будинок по сусідству. Я була дуже рада таким новинам, одразу намалювала в голові картину ідеального майбутнього, де ми житимемо поряд, у всьому один одному допомагатимемо і підтримуватимемо. Але коли вони придбали будинок, відмовилися зносити огорожу.
-Та навіщо нам огорожа, ми ж не чужі один одному люди? – Здивувалася я. -Марино Ігорівно, так у всіх сенсах краще. Ми молоді, у нас свої порядки, нам потрібний особистий простір. Я була обу рена. Ну навіщо їм особистий простір? Далі гірше. Таня вирішила на їхній ділянці посадити квіти замість корисних садових культур. Кому взагалі потрібні ці квіточки? Від них користі ніякої, тільки місце займають і все. Але це найменше із лих.
Через цю Таню ми стали посміховиськом для всього села. Головна тема для обговорення місцевих пліткарок та, яка моя невістка лінива. Вона може без діла весь день у вихідні на гамаку пролежати. -Чому твоя Таня нічим корисним не займається? -Сказала я якось синові. -Мамо, вона і так на роботі втомлюється. Ага, втомлюється як же, багато розуму не потрібно, щоб на клавішах друкувати, втомлюється вона! Після цього діалогу паркан між нашими будинками став вищим.
