Ми з моїм чоловіком вже 30 років живемо душа в душу, у нас ніколи раніше не було свароk і все завжди йшло гладко. Проте нещодавно у нас почалися проблеми. Чоловік завжди захоплювався садівництвом. Не лише його настрій, а й самопочуття залежали від того, який у нього врожай і як себе почувають його дерева. Нещодавно чоловік мене приголомшив заявою: він сказав, що хоче піти з роботи та повністю піти у садівництво. Ні, я розумію, що він може мати хобі, але хобі на те й хобі, що не замінюють основний заробіток.
Він говорив це з серйозним виглядом, тож на жарт його слова не були схожі. Я вирішила поговорити з ним серйозно на цю тему, пояснити, що ми маємо дітей та онуків, яким ми зобов’язані часом допомагати фінансово. Крім цього, якби чоловік захотів потім знову повернутися на роботу, його не прийняли б, та й на іншу роботу теж… через вік. Я говорила і вперше побачила аrресію на обличчі чоловіка.
В одну мить він почав kричати на мене, зви нувачувати, що я позбавляю його права вибору, а мої слова про те, що на його зарплату можна цілі ящики фруктів та овочів купити, його остаточно вивели з себе. Кожна розмова зводилася до цієї теми і закінчувалася сварkою. Раптом усе стихло. Чоловік більше не говорив про звільнення. Я вже подумала, він схаменувся, але поспішила з висновками. Нещодавно чоловік повернувся додому і тихо промовив: – Я написав заяву про звільнення. Ну, що я могла з цим вдіяти… довелося мені змиритися з його вибором.
