Ми зі Степаном зійшлися у досить зрілому віці. Багато в чому нас поєднало те, що у нас за спинами був перший, невдалий шлюб. Нам по 45 років було, коли почали жити разом, оселилися у квартирі Степана, зробили невеликий, косметичний ремонт. З моєю донькою Степан відразу порозумівся, Світлана тоді вже встигла заміж вискочити, жила окремо зі своєю родиною, але часто нас відвідувала.
Діти Степана від початку відмовилося прийняти мене, жодного разу так і не приїхали. Коли ми познайомилися, Степан був у розлу ченні вже три роки, на його стосунки з першою дружиною я ніяк не могла вплинути, тому неприязнь його дітей була необґрунтована. У всякому разі, за їхньою поведінкою було ясно, що на батька їм нач хати. Вони навіть не дзвонили. Степана не ста ло через сім років нашого спільного життя.
Усьому провиною хво ре серце, проблеми з ним у нього були навіть у молодості. Степан ніби відчував, що скоро його не ста не, тож переписав на мене квартиру. Через тиждень після nохорону з’явилися його діти з аб сурдними претензіями: – Ти спеціально звела в могилу нашого батька, щоб заволодіти майном, яке нам належить по праву! Вони подали до су ду. Я вважаю, що це як мінімум неповага до пам’яті про Степана.
