– Знову їдеш? – спитав я сердито. – Ну ти ж розумієш, це відрядження, – з ви нною усмішкою відповіла дружина. – Кожен місяць. З першого до третього числа. Ти не думаєш, що це виглядає підозрілим? – Не думаю, – впевнено відповіла Амалія. Ми одружені вже півроку. Нам по тридцять років… – Амалія, якщо ти коли-небудь зра диш мені, я збожеволію, – сказав я їй у перший же день нашого сімейного життя. – Я ніколи не зра джу тебе, – відповіла вона. Але ці її відрядження стали приводом для підозр. Я найняв людину, яка простежить за нею.
– Ви маєте рацію. Ваша дружина не їздить у відрядження. Але й не зра джує вас. Амалія відвідує у ліkарні свого першого чоловіка. Той перебуває в nсихліkарні без будь-якої надії на одужання. Ваша дружина найблагородніша людина, яку я бачив у житті. Щомісяця відвідувати людину, яка потихеньку стає лялькою, підтримувати її, це багато говорить про вашу дружину. – Я повернулася! – почулося від дверей. Амалія одразу ж пройшла на кухню. Я підійшов, обійняв її. – Відпочинь, кохана, я сам приготую поїсти, – сказав я, поцілувавши її в шию – Я лише про одне тебе прошу, дозволь мені наступного разу допомогти тобі тягати сумки до ліkарні.
– Тобі відомо? – розгублено спитала дружина. – Так. Я божеволів від рев нощів і вирішив найняти детектива. Прошу мене пробачити. Але, погодься, ти могла б більше довіряти мені. Обіцяй, що більше нічого не приховуватимеш від мене. – Прощаю! І обіцяю, більше жодних таємниць. Але ти мене зрозумій, я не можу його поkинути. Він не має нікого. – Розумію! І дуже гордий, що ти в мене така. Найдобріша, найсвітліша. Людина, яка ніколи не кине у бі ді. Більше я не рев нував дружину.
