Катя зателефонувала мені з самого ранку, щоб я приїхала і допомогла зайти до квартири. Їй страшно і замок чомусь не піддається. Вона в ній не була з того часу, як померла бабуся. А вже минуло понад рік. Все ніколи. Робота, домашній клопіт, діти і так далі. Я все зрозуміла і помчала її рятувати. Катеньку виховувала бабуся із семи років. Батьки загинули в автокатастрофі. Вона дуже любила свою єдину онучку, вкладала у неї всю душу. Дитина дійсно з кожним днем радувала стареньку власними успіхами. Однак, коли їй виповнилося 19 років, закохалася в чоловіка, який жив по сусідству, і вийшла заміж, переїхавши жити до нього. Звичайно, Катя не забувала про бабусю, яка вклала у неї стільки тепла. Виховала справжньою леді, витонченої як натурою, так і у поведінці. Внучка тепер щодня приходила хоч на кілька хвилин до бабусі.
Приносила їй чогось смачненького поїсти або просто поговорити. Коли бабусі не стало, Катя закрила квартиру та перестала туди ходити. Якось було болісно і страшно заглядати туди. І ось зараз Катя за весь час уперше відчинила двері. На неї квартира видихнула застояним повітрям і вогкістю. По кутках звисало павутиння. Жінка, щоб прогнати гнітючі спогади, увімкнула радіо. Голос диктора розрізав тишу. Вона відчинила вікно, щоб впустити свіже повітря. Зазирнула до кімнати бабусі. Її рука мимохідь потяглася до серванта, куди ніколи не заглядала за життя бабусі, — і ойкнула. У ньому в коробках було багато дорогих речей. Це був срібний набір посуду на дванадцять чоловік, упакований ще у фабричну коробку та обтягнутий зверху плівкою. До нього ще ніхто не торкався. Тут також було багато кришталевих ваз і келихів, яких Катя теж не бачила. Скринька повна прикрас зі срібла найвищої проби. Наскільки згадує Катя, бабуся ніколи не мала жодних прикрас. Жінка заглянула до шафи і також була вражена.
У ній зберігалося багато коробок з модельним взуттям – також зовсім новим. І сукні різних фасонів та з різних тканин. Крепдешинові, шовкові, вовняні — на різні смаки та пори року. Катя не пам’ятає бабусю в жодному з них. — Це ж цілий скарб, — дивувалася Катя. – Я ніколи не бачила бабусю в таких вишуканих речах, – зізнавалася вона подрузі. Відчинила з цікавості скриньку письмового столу. У оксамитовій коробці тут було багато листів. Жінка спочатку хотіла закрити одразу ящик — чужі листи читати не годиться. Але цікавість перемогла. Вона поспішно взяла один конверт, розгорнула і витягла трохи пожовклий папір. Невідомий чоловік зізнався жінці у коханні. Писав, що готовий поєднати з нею долю, що вона єдина жінка в його житті. Листів було багато. Вони були розкладені у хронологічному порядку. Перший лист було написано в той час, коли бабусі було лише сорок років. У багатьох із них було освідчення в коханні, у бажанні поєднати життя, сум про відмову.
Як зрозуміла з листування, всі ці речі, які щойно виявила, були його подарунками протягом усього періоду спілкування. І ось останній лист. Він було написаний чужою рукою. У ньому повідомлялося, що ця людина пішла з життя. Катя не втрималася – розплакалася. — Вона ніколи мені цього не розповідала, хоча ми з нею були дуже близькі. І речі ніколи не показувала. Все одразу ховала в цю шафу, — сумно сказала Катя. -Мені здається, що бабуся чекала правильного моменту, коли їй не треба було б дбати про мене. Вона відкладала не лише речі, а й стосунки із цим чоловіком. А життя невблаганно швидко минає. Бабуся так і не дочекалася того слушного часу, бо цей чоловік помер без неї… Після померла й сама бабуся. І всі речі залишилися недоторканими. І ми разом зробили висновок, що жити треба зараз. Кохати. Все та вся. Одягати найкращі речі. Носити улюблену піжаму чи сукню. Користуватися найвишуканішими речами. Бо ніхто не знає, яким буде завтра. І чи буде?
