Лариса мала ювілей, їй виповнилося сорок років. Хоча кажуть, що цей ювілей не відзначають, але це забобони, Лариса вирішила відзначити з великим розмахом. Вона запросила багато гостей, а старша сестра прийшла допомогти зі стравами, адже вона чудовий кухар. – Кого ти запросила, Ларисо? Ти стільки всього купила. – Нашу сім’ю, вашу, маму з татом, тітку Світлану з сім’єю, моїх подруг з чоловіками та Вірочку з нареченим. -Хто така Вірочка? – Запитала Ніна. – Ви з нею одного разу зустрічалися на турбазі. Вона тоді теж із нареченим була. Високий такий, майже два метри.
– А згадала. Хіба вони не одружені? Я гадала, що вони сім’я. – Ні, не одружені. Вони зустрічаються вже дванадцять років. В Ігоря дружина, доньки. Він одружений і не збирається кидати дружину. А Вірочка рада, що від неї теж не йде. – Як так можна? А як же дружина? Вона, мабуть, знає та переживає. Лариса відчула, що проболталася, а сестра така моралістка, що тепер вона вичитуватиме Вірочку за це. Тому вона й попередила, щоб вона Вірі нічого не говорила. Почалося свято, всі весело сиділи. Ігор прийшов З Вірою, вони сиділи та обіймалися. Раптом Віра підвелася з місця, взявши сумку, і Ніна одразу пішла за нею.
– Привіт, Віро. Ти мене пам’ятаєш? Ми зустрічались. – Так, звичайно, пам’ятаю, – сказала Віра. – Я ось хотіла запитати. Ви з Ігорем kоханці, так? – Так, kоханці, – не сподобалося Вірі це слово, але вона підтвердила. – Але ж у нього родина. Дружина, дві доньки, ти не думаєш про те, що дружина переживає, дочки на батька чекають. – А про мої переживання хтось має думати? В нас почуття. Ми любимо один одного. А з дружиною він живе лише через дочок. Не любить він її. – Ти розумієш скільки жінок він робить нещасними. Він просто еrоїст. На кухню зайшла Лариса, Віра попрощалася та пішла зі своїм Ігорем. А Ніна стала пильніше стежити за своїм чоловіком, який розмовляв з Анею, що сиділа поруч.
