Збулася наша з чоловіком мрія – наш гарний будинок, наша улюблена дача, з гарною ділянкою та невеликим садком приймає гостей уже понад рік. Минув час і наші знайомі, і друзі розуміли, що всьому є міра, тому перестали приїжджати так часто і те лише на наше запрошення. Усі ми дорослі люди, і все розуміємо. Однак одна наша знайома цього чи то не розуміла, чи то вдавала, що не розуміє. Про таких людей говорять «нахабство – друге щастя». Вона приїжджає до нас без попередження та дозволу. Просто ставить перед фактом і все. Щойно чує, що ми зібралися на дачу – валізи складені, син зібраний і вона їде з нами. Щовихідних їде з нами і вважає, що все добре. Більше того, вона приїжджає та нічого не робить.
Просто сидить перед телевізором та й усе. На мої прохання допомогти вона відповідала: «Ну я ж приїхала на відпочинок, тому цілком можу нічого не робити». А одного разу на все літо з нами приїхала на дачу. У мене вже око стало смикатися. Якось ми пили каву з нею на кухні. Вже наближалися холоди. І тут вона мені каже: – Жаль, що скоро зима. Я б так хотіла й надалі до вас приїжджати. Така перспектива мене не влаштовувала, а нерви вже здавали. Тому я вирішила не мовчати: -А з чого ти взяла, що на тебе взагалі тут чекають? – Що? – Ти приїжджаєш без запрошення, нахабно заявляючись і відмовляючись їхати, хоч ми всім виглядом показуємо і навіть кажемо, що ти тут зайва.
Однак ти або дурепа, або нахабна. Вважаєш, що тобі можна все, бо ти хочеш так. – Невже я вам так заважаю? Ніколи не подумала б, що ви такі гнилі люди! Теж мені подруга називається. -А ми колись були подругами? Чи ти це вигадала, щоб виправдати свою поведінку? Загалом, не приїжджай більше до нас, будь ласка. А якщо хочеш відпочити від міста – купи чи побудуй собі власну дачу. – Все! Ноги моєї тут більше не буде! Так, це було грубо і жорстко, але тепер ми спокійно живемо і не боїмося їздити на дачу, бо більше нав’язливого паразита на наших плечах немає. Тихо, спокійно. Тільки ми та наші рідні, без сторонніх людей.
