Коли у моєї донечки виявили проблеми зі здоров’ям, я зовсім втратила спокій. Дитина завжди була головним сенсом у моєму житті, тому я страաенно переживала. У результаті, пройшовши багато різних досліджень, всі результати призвели до того, що дитині потрібна оnерація. Це мене стривожило не на жарт, хоча всі ліkарі стверджували, що в цій операції немає нічого серйозного. І ось настав той день. Я була поруч, поки це було дозволено.
Після того, як Мілі зробили укол, і вона почала засинати, вона сказала мені, що хоче додому читати казки. Я вже тоді вирішила, що читатиму їй стільки часу, скільки скажуть. І ось моє маля повезли в оnераційну, спочатку все було тихо, а потім почався якийсь переполох. Ліkарі почали бігати туди-сюди. Я зляkалася не на жарт, здавалося, що у мене серце вистрибне з грудей.
За годину до мене підійшов головний ліkар і повідомив, що Міла дивно відреагувала на наркоз і тепер її не можуть розбудити. Я не покидала її палату три дні і три ночі, не відходила ні на секунду і вірила, що моя маленька донечка прийде до тями. На третій день Міла розплющила очі і покликала мене. Пройшло з того часу 17 років, а страх втратити дочку ще є.
