Поки пишу, розумію, що не можу висловити словами весь тяжкий смуток на душі. Раніше я думала, що достатньо мати сина, а тепер заздрю жінкам, які мають дочок. Одного разу, після весілля сина, я запропонувала невістці допомогу, як своїй дочці, але вона ясно дала зрозуміти, що ніколи ні про що мене не попросить. Я тоді навіть не зрозуміла, що вона мала на увазі. За кілька місяців мій син із дружиною переїхали до квартири на іншому кінці міста.
Ви б знали, як самотньо мені тоді стало. Я майже не бачила їх більше. Син із невісткою до мене не заглядали і самі ніколи не запрошували мене в гості. Якось я попросила сина допомогти полагодити мій кран, але він відмовився і запропонував замість цього найняти майстра. А я тоді сподівалася хоча б з такого приводу його побачити. Коли в мене народилися онуки, мій син та його дружина навіть тоді не запросили мене до себе, пославшись на обмеження та хво роби.
Я спробувала відвідати їх, але вони мені відмовили, самі не прийшли, а потім не передзвонили мені. Тепер я почуваюся чужою для своїх рідних людей. Я не знаю, що пішло не так. Мій син раніше цікавився моїм життям, але тепер він віддалився від мене остаточно. Цікаво, а якби я мала доньку, що б тоді змінилося? Може, всі сини такі, а дочки якісь інші, дбайливіші?
