Дорогою на роботу і з неї я часто проходив повз чарівне кафе. Одного разу я помітив літнього чоловіка, який сидів на узбіччі зі страждальним виразом обличчя і дивився на дорогу, ніби когось чекав. Я не міг утриматися, щоб не підійти до нього і не спитати, на кого він чекав і чому він сидить там. Його історія була несамовитою, і навіть зараз у мене навертаються сльо зи, коли я згадую про це. Чоловік розповів, що рідна дочка залишила його тут за кілька місяців до цього, проінструктувавши дочекатися її повернення.
Вона стверджувала, що її не буде якийсь час і що йому краще залишитись тут. Але вона так і не повернулася. Коли я зайшов у кафе, щоб купити круасан для старого, персонал повідомив мені, що він знаходиться на цьому місці з першого дня їхнього першого відкриття. Дивно, але він ніколи ні про що не просив; він просто сидів і спостерігав за оточуючим.
Я був вражений тим, що чоловік похилого віку все ще вірив, що його дочка повернеться за ним. На щастя, співробітники кафе дбали про нього та пригощали їжею. Я здригнувся від думки про те, що могло б статися, якби їх тут не було. Сповнений рішучості допомогти, я сфотографував цю людину, записав її історію та зв’язався з місцевою організацією з надання допомоги. Зазвичай вони допомагають людям у таких ситуаціях, і я сподіваюся, що вони втручаться та підтримають нещасну людину.
