Я мати трьох дітей, двоє з яких мешкають за кордоном: Валерій у Німеччині, Вадим у Канаді. Через їх щільний робочий графік я спілкуюся з онуками тільки по скайпу; вони давно не приїжджали до нашого села. Зрідка вони надсилають гроші на продукти та комунальні платежі, але я дуже сумую за ними. Моя молодша дочка, Богданка, народилася, коли мені було майже 40 років. Вона була моєю диво-дитиною, і я спеціально дала їй таке ім’я.
Я балувала її найкращими сукнями, іграшками та солодощами. Але незабаром я усвідомила, що в неї досить норовливий характер. Богданка вийшла заміж рано, у 19 років, за Мишка– тихого та працелюбного хлопця з нашого села. Хоча він був не з багатої сім’ї, він мав золоті руки. Він сам добудував другий поверх нашого будинку, спорудив новий паркан, зробив альтанку зі столом та стільцями. На жаль, Богдана не цінувала тяжку працю свого чоловіка.
Вона скаржилася, що вони живуть як церковні миші і постійно вимагала більше грошей. Зрештою, вона поїхала до Іспанії, щоб заробити більше. Через деякий час ми отримали звістку, що вона зрадила чоловіка, закохавшись у іншого чоловіка. Я була спустошена і не могла повірити, що моя дочка могла так зробити. Мишко теж був вражений цією новиною і став предметом глузувань у нашому селі. Незважаючи ні на що, я підтримувала Мишу і вважала його за свого сина.
Він допомагав мені у всьому, від приготування їжі до опалення будинку. Я щовечора молилася за щастя зятя і сподівалася, що він знайде гарну жінку та створить сім’ю. Я навіть вирішила таємно переписати свій заповіт, щоб він успадкував мій дім та землю. Я хотіла, щоб мої діти зрозуміли, що материнське кохання не можна приймати як належне. Зрештою, я зрозуміла, що люблю Михайла більше, ніж своїх дітей. Він виявився вірним і дбайливим сином, і я хотіла йому тільки щастя.
