У школі всі бігали за Пашею, зокрема і я. Він був високим, гарним і процвітав як у спорті, так і в мовах. Незважаючи на його зарозумілість, він не міг мені не подобатися. Однокласники та вчителі знали про мою закоханість і намагалися допомогти мені у завоюванні його серця, але Паша ніколи не відповідав мені взаємністю. Минули роки, Паша почав грати за різні футбольні клуби та багато подорожував.
Щоразу, коли він повертався до нашого міста, я стикалася з ним, сподіваючись, що ми матимемо шанс спробувати знову. Але він постійно відкидав мене. Якось, сидячи на лавці біля під’їзду Паші, я зустріла хлопця з білим пухнастим собакою на ім’я Юні. Ми розмовляли, і він запропонував мені погуляти районом з Юні. Тим часом Паша повернувся додому та побачив, що я гуляю з іншим хлопцем та його собакою.
Він був здивований, побачивши мене з кимось іншим, а не чекаючою на нього, як я зазвичай робила. Наступного дня Паша знайшов мене на робочому місці та попросив поговорити. Він зізнався, що бо явся втра тити мене і що в нього весь цей час були до мене почуття, але він не знав, як правильно їх висловити, щоб не відлякати мене. Я була вражена, але щаслива. Ми почали зустрічатися, і це було схоже на диво.
Юні та його господар зіграли важливу роль у нашому з Пашею зближенні, ми часто просили вигулювати нашого чотирилапого Купідона. Паша ще жартував, що Юні – наша маленька волохата сваха. Озираючись назад, я розумію, що була надто зосереджена на Паші, і що мені потрібно було жити своїм життям. Іноді те, що нам потрібно, знаходиться прямо перед нами і чекає свого часу.
