Мій чоловік завжди і на все відповідав однією фразою: “Я втомився, розбирайся сама”. Здавалося, він не звертав уваги на труднощі нашого сина у навчанні. Я почувалася єдиною, кого турбували оцінки нашого сина. Нашому хлопчику було важко зосередитися на домашньому завданні, він часто губився у мріях. Важко було зрозуміти, як він взагалі справляється зі шкільними завданнями. Я намагалася обговорити це з чоловіком, але наші розмови ні до чого не приводили.
У результаті я поділилася зі своєю сестрою. Ми згадували свої шкільні роки: батьки хвалили нас лише за хороші оцінки і, здавалося, не дбали про сам процес. Сестра нагадала мені, як наша мама сиділа з нами, перевіряючи кожне домашнє завдання, що допомогло нам досягти успіхів у школі. Коли син Максим перейшов до п’ятого класу, я виявила, що мені доводиться дедалі ретельніше стежити за його шкільною роботою.
Чоловік стверджував, що в минулому він сам справлявся з навчанням без сторонньої допомоги, і наполягав на тому, що наш син має мати таку саму свободу. Народження нашої другої дитини, дочки на 11 років молодшої за Максима, ще більше ускладнило ситуацію. У мене були складні ваrітність та пологи, що призвело до проблем зі здоров’ям нашої дівчинки. Коли я розривалася між турботою про дочку, веденням домашнього господарства та навчанням Максима, я почувала себе пригніченою. Мій чоловік допомагав по господарству та з дочкою, але відмовлявся брати участь в освіті Максима.
Ми не могли дозволити собі репетитора, тому мені довелося відповідати за все самій. Коли оцінки Максима стали знижуватись, я почала турбуватися. Чоловік запропонував, що Максим може вступити до училища і йому не потрібні високі оцінки, що мене розлютило. Я знала, що Максиму потрібна сильна академічна база, щоб досягти успіху. Сподіваючись, що все стане простіше, коли наша дочка підросте, тож я терплю. Але думка про те, що доведеться терпіти це ще рік, здається мені виснажливою.
