Марина постукала у вікно сусіднього будинку Микитівни. Коли Микитівна визирнула, Марина покликала її. Микитівна з’явилася зі свого під’їзду. – У чому річ, Марино? Чи не хочеш увійти? – Микитівно, догляди мій будинок і господарство. Я мушу поїхати до міської лікарні. – Не хвилюйся, Маринко. Тобі треба подбати про себе. Марина, з 23 років була самотня і вже встигла пережити багато негараздів за своє життя. З того часу вона й жила в тому селі. Виїжджаючи, Марина ніяк не могла заспокоїтися, незважаючи на те, що вона не мала іншого вибору.
У лікарні Марина помітила, що вона не єдина пацієнтка похилого віку. Вона заздрила своїм сусідкам по палаті, коли їхні сім’ї приходили з подарунками та втіхами, тоді як Марина була весь час одна. Раптом до Марини підійшла молода добра лікарка Ольга Петрівна. Коли Ольга поцікавилася про сім’ю Марини, Марина брехливо відповіла, що її не має. Думки Марини були поглинені жалем про минуле рішення. У молодості вона залишила свою дочку і пішла за новим коханням, Миколою. Той пообіцяв їй найкраще життя, але все вийшло навпаки.
Вони продовжували переїжджати з одного місця на інше, і Марина втратила зв’язок із дочкою. У лікарні Марина задумалася про те, щоб відкрити Ользі своє минуле, щоб скинути вантаж із плечей. Наступного дня Марина отримала від Ольги фрукти та цукерки. Через два дні Ольга повернулася і вручила Марині папір, від якого Марина здивувалася. Це був тест ДНК, що доводить, що Ольга – давно втрачена дочка Марини. Вони обнялися в сльозах радості та жалю.
Ольга розповіла, як дізналася про пацієнтку з таким прізвищем, як у неї та організувала тест. Марина була сповнена емоцій. Вона вважала це возз’єднання божественним втручанням і була вдячна за другий шанс набути сім’ю. Її життя змінилося на краще. Марина переїхала до Ольги та її родини, де її зустріли з розкритими обіймами. Перед від’їздом з села Марина передала свою козу Микитивні, яка була щаслива знову набутому щастю своєї подруги. Марина зрозуміла, що нарешті знайшла радість і сім’ю, про які мріяла все життя.
