Син прийшов зі школи, і я відчула, що його рюкзак якийсь надзвичайно важкий. Зазвичай він кидав його на підлогу і йшов до холодильника, і тоді його рюкзак видавав характерне приглушене хлюпання – звук зошитів та підручників. Але цього разу щось було негаразд. Я відчула дивне занепокоєння, незрозуміле передчуття чогось неприємного. Дивлячись, як він повільно підходить до мене, я не могла відвести погляд. В очах сина я побачила якесь напруження, щось таємне і приховане. Здавалося, він розумів, що я помітила щось незвичне.
“Мамо, я можу піти до своєї кімнати і розвантажити рюкзак сам?” – Запитав він, уникаючи мого погляду. “Звичайно, любий,” – відповіла я, але в моєму голосі звучала стурбованість. Крізь зачинені двері його кімнати я чула шерех і звуки, ніби він перекладає щось велике й важке. Серце моє забилося сильніше, і я підійшла до дверей, насилу стримуючи нервове очікування. За кілька хвилин син відчинив двері, і я не могла повірити своїм очам. У його кімнаті стояли ряди упакованих консервних банок – величезна різноманітність овочів, фруктів та м’ясних продуктів.
Здається, він дістав свою особисту заначку їжі. “Мамо, я не можу більше так,” – прошепотів він, і його очі сповнилися сльозами. Емоції переповнили мене – від подиву до зворушливості. Я зрозуміла, що він увесь час намагався дбати про нас, приховуючи свої страхи і занепокоєння. Його рішучість, його турбота – все це було в його очах. Ми обнялися, і я відчула, як його напруження почало спадати. Разом ми почали розвантажувати рюкзак та розставляти банки по полиці.
Він розповів мені, що читав, які можуть бути труднощі, і вирішив підготуватися до них заздалегідь. Я була горда його зрілістю та турботою. З того часу ми разом плануємо та готуємо їжу для майбутнього, а на полиці його кімнати завжди стоїть невеликий запас продуктів. Ця історія нагадала мені про те, як важливо бути відкритим і підтримуючим у стосунках із дітьми. Щодня я пишаюся своїм сином, який навіть у найнезвичайніших обставинах залишається сильним і дбайливим.
