Василь поїхав з дому, коли закінчив школу, тобто в після свого сімнадцятиріччя. Через обставини, що склалися, хлопцеві довелося відкласти в довгий ящик свою мрію стати програмістом. Протягом довгого часу він не мав можливості спілкуватися зі своїми рідними, тому що ні комп’ютера, ні телефону з камерою у нього не було. Свій телефон він залишив батькам, тому що у них взагалі ніякого телефону не було; Василь планував заробити на новий і телефонувати батькам на свій старий телефон. Через відсутність спілкування з сином батьки на кілька місяців втратили сон. Нарешті, син додзвонився додому і розповів, що знайшов роботу на фермі. За відеозв’язку він показав свою кімнату, саму ферму і місце, де вони готують їжу. Батьки аж розплакалися і сказали, що дуже ним пишаються. Два роки Василь працював за кордоном. Відправляв батькам гроші і відкладав накопичення на свою мрію. Ще зовсім трохи – і він зможе вступити до університету. Настав передноворічний час; Василь зателефонував батькам і повідомив, що скоро приїде до них; ще додав, що приїде не один.
Батьки не сподівалися почути таку новину. Їхній син привіз додому молоду дружину і дитину. Хлопчику вже цілий рік. – Чому ти не сказав, що одружився, і ми стали дідусем і бабусею? – запитали батьки. – Я переживав, що ви не схвалите мого рішення. Можна ми поки з вами поживемо, поки не купимо квартиру і зробимо в ній ремонт. Батьки, звичайно, погодилися. Бабуся і дідусь не відходили від онука. Гуляли з ним, грали, годували, ніяк не могли натішитися. Малий приніс багато радості в їх будинок. Життя набуло сенсу і заграла новими фарбами. Одного разу листоноша приніс дивний лист. Дивним він був тому, що на ньому стояла печатка Польського центру усин овлення. Батьки Василя дуже здивувалися і ніяк не могли зрозуміти, чому ця печатка стоїть на листі і яке відношення цей лист має до них. Під час вечері мати Василя принесла молодим людям цей лист і попросила пояснити, в чому справа. Тоді Василь почав свою розповідь:
– Я хотів вам пізніше про це розповісти, але якщо вже так сталося … Справа в тому, що іноді я допомагав лагодити комп’ютер в дитячому будинку. Там ми з Маринкою і познайомилися. Вона працювала там нянею. Протягом року ми зустрічалися, а потім пові нчалися в мі сцевій це ркві. А через місяць в дит ячий буд инок привезли Марека. Йому тоді було всього півроку. Він був такий малесенький. Веселий, кучерявий – відразу нам сподобався. Василь раптом замовк, а Марина міцно його обняла. Настала тиша, батьки чекали продовження розповіді. Василь продовжив: – Рідна мама від дитини відмовилася. Хлопчик народився незаплановано немає від коханого чоловіка. Його мама думала, що зможе його виховувати, але не впоралася. Віддала хлопчика на усино влення, а ми забрали. Тепер він наш син.
Василь закінчив свою розповідь. Щасливе закінчення історії і так відомо. Молоде подружжя взяли до себе хлопчика Марека. Поки готувалися документи, вони змогли заробити ще трохи грошей. Василь влаштувався ще на одну роботу. А Марина отримала надбавку до зарплати і їй надали житло для більшої родини. -Марек нам не рідний і ми зрозуміємо, якщо ви його не приймете як свого онука. Але я впевнений у своєму рішенні! – сказав Василь. – Син, що ти таке кажеш ?! Ми дуже раді, що ти наш син! І що виховали тебе гідною людиною! Ми лише засмучені від того, що ти нам нічого не сказав! – відповіла мати Василя. Василь міцно обняв своїх батьків; виявилося, він даремно хвилювався.
