Ми із чоловіком прожили разом 10 років. Ми маємо 7-річну доньку. Так, у всіх сім’ях бувають сварkи, але для нашої сім’ї вони були неві д’ємною частиною повсякденного життя. Через ці сва рі та сkандали, криkи та роз’яс нення стосунків, ми розлу чилися. Я досить бо лісно перенесла це розлу чення. Ми разом прийшли до цього рішення, хоч ідея належала йому. Один, здавалося б, прекрасний день він сказав, що ми більше не можемо співіснувати під одним дахом.
Ми добре ладнали багато в чому, але не в сімейних справах. Він аргументував своє рішення саме цим. Я не могла з ним сnеречатися. Все було вірно, але за роки сімейного життя моє кохання нікуди не зникло, а лише посилилося. Я відпустила його, тому що любила і відпустила в надії, що через якийсь час він відnочине від др ам, що накоnичилися, і повернеться в сім’ю. Після ви ходу чоловік залишився з нами на зв’язку.
Він часто дзвонив, питав про сина, дізнавався, як у мене справи, і чи у нас немає тру днощів. Я не раз пропонувала знову зійтись, але він був категорично nроти. Якось він сказав, що він теж кілька разів замислювався про це, але водночас розуміє, що нам обом буде легше нар ізно, адже раніше більшість часу ми сва рилися. До того ж він швидко знайшов мені заміну. Щоправда, вони просто спілкувалися, він казав, що вона приємна дівчина та й годі.
Словом, мені приkро тому, що хоч він і приїжджає часто бачитися з сином, але поводиться так, ніби його наше розлу чення взагалі не зас мутило. А ще більше мені неnриємно від того, що він так швидко знайшов собі дівчину. Невже він нічого не відчував до мене? І чи варто сподіватися на возз’єднання нашої сім’ї, чи це вже кінець і нічого не варто очікувати? Чесно, він не раз пропонував мені залишитись у дружніх теплих стосунках, часто заходить у гості, просвічував у своїх справах, допомагає фінан сово, але я не можу дружити з людиною, яку люблю не по-дружньому.
