Мої батьки живуть у селі. Я й сама росла у селі. Там завжди повно справ; я з дитинства звикла допомагати по дому, доглядати за городом, тваринами. Після закінчення школи я переїхала до столиці та вступила до університету. У студентські роки я вже рідше була вдома. Після університету я вирішила не повертатися до села, залишилася у місті, влаштувалася на роботу. Сподівалася, що зустріну хорошого хлопця і вийду заміж. Батьки мали інші плани. Вони сподівалися, що я повернуся до села і допомагатиму їм. Я їхала до батьків у вихідні. Я розумію, що вони потребують допомоги, вони не молоді і їм дуже важко господарювати. Але я не народжена для сільського життя.
Ті, хто не жили на селі, не знають, як важко доводиться сільським мешканцям. З ранку до ночі треба працювати. Я приїжджала в п’ятницю пізно ввечері, а наступного дня мама мене будила рано-вранці, говорила, що робота чекає. Я з нетерпінням чекала на неділю, коли мала повертатися до міста. Марно сnеречатися з ними, пояснювати щось. Я люблю своїх батьків, але дуже не хочеться їхати до них у село. Новорічні свята я вирішила провести у Дубаї. Купила квитки та повідомила батькам, що на свята не приїду до них, пояснила, що рік видався дуже нер вовим, і я дуже втомилася.
Вони стали мене зви нувачувати, що я невдячна, не люблю їх, що я еrоїстка, не хочу допомагати батькам. Але в мене не було бажання скасовувати поїздку та їхати до села – працювати з ранку до вечора. Я добре відпочила, але в душі було тяжkо: з голови не виходили слова батьків. Нині вони зі мною не розмовляють, не відповідають на мої дзвінки. Я хотіла привітати їх із Новим роком, але вони не взяли трубки. Чому вони не хочуть зрозуміти, що в мене своє життя, адже я молода і хочу жити на втіху. Мені нема чого робити в селі.
