Мене звуть Оля, мені п’ятнадцять років. Ще з мого дитинства, після того, як мій батько нас поkинув, мені стало дуже само тньо. Мати була завжди на роботі, бо мала прогодувати нас обох. Я завжди мріяла про якогось домашнього вихованця, але мама мені ніколи не дозволяла приносити додому навіть кішку, аргументуючи тим, що ми не зможемо собі дозволити прогодувати ще один рот. Після того, як мама вирішила вийти заміж вдруге, я вже хотіла собі хоча б маленьку сестричку, щоб мені не було так самотньо, але з віком я вже з усім звикла і більше нічого не хотіла, а насолоджувалася своїм спокоєм.
Але якось мене дуже здивувало, коли вона сказала, що в мене буде маленький братик. На початку я дуже зраділа, бо не припускала, що на мене чекає далі… Почалися nроблеми у нашій новій сім’ї з віт чимом. Мама постійно зри валася на мені, не розуміючи, до яких наслідків приведуть її вчинки. Вона постійно kричала на мене через дрібниці, почала би ти мене, хоча раніше такого ніколи не було. Вона перестала елементарно запитувати, як у мене справи, ніколи не цікавилася про навчання або особисте життя. Я бачила мам моїх однокласниць та подруг і заз дрила їм, бо розуміла, що такого у мене більше ніколи не буде.
Всі обов’язки щодо догляду за моїм молодшим братом, Сашком, перейшли мені. Я готую йому їсти, няньчуся з ним, постійно беру його з собою гуляти. Навіть мої власні друзі з мене сміються, що я постійно зі своїм братом і що мені не можна йти далі свого двору. Згодом у мене почала виявлятися нена висть до свого молодшого брата. Адже вся та увага, про яку я мрію, дається саме йому. Мені дуже соро мно за те, що я його нена виджу, тому що сама розумію, що це неправильно. Що він не ви нен за ті вчинки, які зробила моя мати. Але в ньому я бачу всю ту неприємність, яку мені надали за останні кілька років мого життя. Не знаю, що мені робити і як мені впоратися.
