– Привіт, сину. А я до тебе вирішив переїхати. Пустиш? – Знову з мамою посварилися? Проходь, звичайно. Адже це і твій дім. Скільки Андрій себе пам’ятав, тато з мамою завжди лаялися. І тоді тато збирав свої речі та їхав до батьків. У цей самий сільський будинок. А за місяць – півтора, не витримавши туги за сином, батько повертався додому. На пам’яті сина таких випадків було три. Але це тому, що терпіння батька було величезним. Винести постійне бурчання та владний характер дружини ніхто б не зміг. А ось тато терпів. Потім будинок діда з бабусею успадкував Андрій і переїхав сюди жити з дружиною. А десять місяців тому у них із Катею народилася донька. Дід гармонійно вписався у сім’ю.
Став вусатим нянькою для внучки, весь день порався з дівчинкою, даючи можливість невістці будинком зайнятися і відпочити. Минуло два місяці. На перший День Народження внучки приїхала Галина. Увійшовши до будинку, вона побачила дружну сім’ю: дід чистить картоплю, син миє посуд, а невістка годує дочку. – Здрастуйте, Галино Володимирівно. Танечка, до нас бабуся приїхала, – посміхнулася свекрусі Катя. – Ой, хто це у нас така, вся заляпана кашею, – почала сюсюкатися з онукою Галина. Та щось промуркотіла своєю мовою. Потім Галина обернулася до чоловіка. – Подобається картоплю чистити? Щось удома ти не дуже любив по господарству допомагати.
– Бла-бла-бла-бла, – передражнив чоловік дружину. – Ти режим сварливої старої вимкни. Чи не вдома. – Батьки, давайте не влаштовувати сварки. Сьогодні у нас свято, – перервав сварку Андрій. – Домовилися? – Я за, – відповів батько. – Гаразд, – зітхнула мати. Весь вечір Галина не переставала дивуватися, як чоловікові, синові та невістці вдається жити так дружно? Виїжджаючи назад у місто, запитала чоловіка: – Додому не думаєш повернутися? – Ні. Навіщо? Тут моя внучка. Ми з нею тужитимемо один по одному, якщо розлучимося. А ти приїжджай частіше. Адже це й твої діти теж… “Як Каті вдалося їх усіх зробити щасливими? Я за стільки років не змогла, а вона…” – думала Галина, повертаючись до міста.
