Я одружився, коли мені було двадцять. Знаю, зарано, але з Настею ми дуже любили один одного. Нам було затишно, добре і весело разом. А зараз ми в розлу ченні. Після п’яти років спільного життя вона попросила розлу чення. І все через те, що я безnлідний. Ми дуже хотіли дитину. І дуже хотіли бути молодими батьками. Через два роки, коли зрозуміли, що у нас не виходить, ми звернулися до фахівців. Я був в աоці, що став безnлідним через дитячу хво робу. Захво рів я, коли мені було чотири або п’ять.
Але вона залишила свою печатку на все життя. Ще три роки ми з дружиною намагалися знайти якийсь вихід. Були у всіх наших ліkарів. Їздили в Європу, обсте жувалися. Але ліkування не було. Ось і Настя через стільки років вирішила розлу чатися. Я її розумію, обра зу не тримаю. Адже вона так хотіла дитину. Так кожна жінка хоче стати мамою, займатися дітьми. І що я їй міг дати в цьому плані? Нічого. Мама моя від мене приховувала все це-всю історію, пов’язану з хво роб. Але навіщо, досі не розумію сенсу.
Адже могла мене зупинити, не дозволити одружитися, не давати надії. Ось і я зараз просто сподіваюся, що знайдеться в моєму житті жінка, у якої вже буде дитина, і я буду обіцяти їй, що стану кращим батьком для її дитини. Голова гуде через потік думок. Сиджу я в квартирі один, думаю про подальше життя. Хочеться вірити, що все буде добре. А найголовніше питання в тому, що, якби я знав про цю хво робу, як би склалося тоді моє життя? Яке б рішення я прийняв? Зараз радує тільки робота, там я не відчуваю себе самотнім. А ось вихідні ненавиджу.
