Мені лише 33, а я відчуваю, що вже постаріла. Я завжди була активною, веселою, займалася спортом. У мене і зараз із зовнішністю все гаразд, незважаючи на те, що у мене двоє дітей. У мене люблячий чоловік, гарний дім та діти. Начебто все, щоб бути щасливою, але я себе такою не відчуваю. Я ще недавно кохала чоловіка. А зараз ми навіть не спілкуємось нормально. Пройшло вже 9 років, як ми з’їхалися, і наше спілкування обмежується лише тим, що ми перекидаємось стандартними питаннями та фразами, коли повертаємось додому. Але батько він непоганий. З дітьми грає, читає ним книжки, грає іграшками. Але коли втомлюється, а він дуже швидко втомлюється, відправляє дітей до мене. Справа в тому, що чоловік старший за мене на 15 років.
Тоді мене це не бентежило. Мене завжди приваблювали старші чоловіки. Але після того, як йому виповнилося сорок, я зрозуміла, що дарма передплатила це. Поки ми ще не узаконили наші стосунки, він намагався бути у формі, стежив за собою, намагався виглядати молодо. А потім він розслабився, став поступово товс тіти і мене тягнути за собою на дно. Після кількох років спільного життя я вже перестала спілкуватися зі своїми друзями. Сім’ями ми не могли зустрічатися, бо всі були майже однолітки, а мій чоловік мав би вигляд нашого батька. Тому я змушений спілкуватися з друзями чоловіка, його сім’єю та рідними. І всі вони набагато старші за мене.
Це й видно на мені, тому що виглядаю я і мислю вже як бабуся. Коли ми тільки-но познайомилися з чоловіком, він був успішним бізнесменом. Я подумала, що це чудово. Він утримуватиме нас із майбутніми дітьми. Але зараз мені це вже не важливо. Краще б я вийшла заміж за бідненького чоловіка, але веселого, рішучого, хто вестиме мене за собою і наповнюватиме своєю енергією. А чоловік лише висмоктує енергію, і все. Тільки виходу із цієї ситуації, здається, немає. Піти до батьків із двома дітьми я не можу. Батьки живуть в однокімнатній квартирі. Завести коханця – не варіант. Якщо чоловік дізнається – вижене мене з дому. Напевно, скоро я здохну від нудьги, адже спілкуюсь лише з пенсіонерами. А моїм одноліткам я тільки заздрю…
