Я давно живу сама. Мій єдиний син має сім’ю, дітей. Бачимося не так часто. Як і більшість людей, син має кредити. Машина у кредит, будинок – у кредит, побутову техніку теж так купив. Але пригальмував, оскільки дітям також треба забезпечити навчання, додаткові заняття, одяг тощо. Я намагаюся не турбувати їх, і зі своїми справами справляюсь сама. Влітку вирощую на грядці овочі та фрукти, консервую, і так запасаюся на зиму. Іноді навіть відкладала кошти, щоб потім у майбутньому змогла онукам чимось допомогти.
Якось попросила сина відвезти мене до поліkлініки. Він погодився, заїхав за мною, відвіз, почекав до кінця, доки я по кабінетах сходила. По дорозі назад заїхав у магазин техніки і мене потягнув з собою. Мовляв, дещо треба подивитися. Крутився у лавах телевізорів. Зупинився перед величезним та дорогим і сказав, що ось би телевізор купити, але зараз не може. А їх уже старий, добре не працює. Діти мультики люблять дивитися, їм він потрібний. Растало моє сер це, як люблячої онуків бабусі. Я і запропонувала купити від себе подарунок онукам, якщо їм так треба.
Коли спитала, який взяти, він одразу ж тицьнув пальцем на той, біля якого стояли. Але він коштує величезних грошей. Навіть моя пенсія на цілий рік не покрила б цю вартість. Коли я сказала, що це для мене дуже дорого, син обра зився, повернувся і збирався вийти. Я покликала його та запропонувала оформити кредит. Син одразу зрадів і негайно оформив покупку. А додому я повернулася одна – пішки. От сиджу і гадаю, навіщо я на це все підписалася? Доведеться на одному хлібі та воді сидіти, щоб змогла розплатитися. Невже гроші так nсують людей? Як я могла такого еrоїста виховати?
