Три роки тому не ста ло чоловіка Ірини Петрівної. Вона недовго суму вала, адже рано чи пізно це мало статися – вони були вже не молоді, і скоро мало прийти і її час. А поки старенька жила в старому, але досить затишному будинку із собакою її чоловіка, Сонею. Довгий час його тримали на ланцюгу у дворі, щоб не мішався під ногами будинку, але після сме рті чоловіка Ірина Петрівна впустила його до будинку. Спілкуватися їй було ні з ким. Рідні зайняті своїми справами у місті, а у її селі було не так багато мешканців її віку – не всі дожи вали. З цікавого у селі: кілька разів на тиждень приїжджала автолавка – універсальний магазин на колесах. Привозили багато всякої всячини.
Усі мешканці збиралися біля магазину на колесах – подивитися, що там з’явилося новенького, а під кінець, махаючи автомобілю на прощання, вони збиралися в одному місці та обговорювали новини. Ірина мала телефон, який їй подарували діти. Вони показали, куди натискати, щоб зателефонувати, самі поповнювали рахунок, ось тільки ніхто насправді не мав часу спілкуватися з бабулею. При розмові з нею, говорили холодно, поспішаючи, щоб можна було зрозуміти, що вони не хочуть говорити або зайняті. Адже Ірині хотілося побачити онуків, частіше збиратися за круглим столом. Все, що вона знала про своїх онуків, це те, що вони живі та здорові.
У своєму віці і зі своїм здоров’ям, вона все ще примудрялася вирощувати і доглядати дуже навіть непоганий город. Ірина Петрівна робила компоти та заготівлі, зберігала їх у підвалі та підписувала іменами своїх дітей, щоб знати, що кому віддати. Минали місяці, а діти не заявлялися, і в підвалі збиралася величезна гора заготовок. Старенькій доводилося роздавати це задарма сусідам біля автолавки, але й там не всі брали, бо в них удома були такі ж – у селі ж усі жили. Одного разу після чергового приїзду автолавки Ірина Петрівна не заявилася туди.
Це було дуже дивно, адже автолавка єдина розвага в селі, та й продавалося там те, що не знайти було в жодному сільському магазині. І коли її односельці відвідали її, двері будинку були відчиненими, Ірина лежала у себе в ліжку, а Соня поруч намагалася будити її. Ліkарі, що прийшли на виклик, встановили, що в Ірини зупинилося сер це. На її nохорон прийшли лише її діти, без онуків, і купа односельців. Сини Ірини, Вітя та Костя, безцільно тинялися по її будинку, і згадували моменти з їхнього дитинства. І лише тоді вони зрозуміли, що на згадку від бабусі їхнім дітям залишаться лише фотографії.
