Півроку тому ми, молодята, в’їхали в орендовану квартиру. Господарі квартири, подружжя років тридцяти п’яти, адекватна, пристойна пара. А за кілька днів до нас прийшли знайомитися сусіди знизу. Подружжя років під сорок, прийшло до нас зі своєю випічкою. Ми випили чаю, поговорили, а на прощання вони сказали, що ми будь-якої миті можемо звернутися до них за допомогою. Мовляв, допоможуть чим зможуть. Спершу господарі, потім сусіди. Ми з чоловіком зраділи такому щастю на добрих людей. За той час, що ми тут живемо, у нас жодного разу не було kонфліктів із сусідами.
Ми самі поводимося тихо. Не шумимо, потопи не влаштовуємо, якщо приходять гості, поводимося культурно. Сусіди знизу іноді відвідують нас, при цьому завжди приносять із собою якусь смакоту. Ми й надалі продовжували б мило спілкуватися з цими сусідами, якби не один випадок. До нас приїхала господиня квартири, Ганна, за квитанціями з комуналки. А в мене тоді сиділа Галя, сусідка. Побачивши господиню, Галя швиденько злиняла додому. – Навіщо вона приходила? – Запитала Ганна. – Ми з ними дружимо. Мила пара, – відповіла я.
– Ця “мила пара” мало не щодня дзвонить і скаржиться, як ви тупаєте, який тут влаштували бом жатник, що багато сkандалите, і вас мало не поліцією доводилося рознімати. – А чому ти жодного разу не відреагувала? – здивовано промимрила я. – По-перше, тому що до вас тут мешкали ми. А ці мер зотники з такими ж скаргами дзвонили нашим батькам. По-друге, якби щось було не так, мені б подзвонили й інші сусіди, яким я вірю… Досі відійти не можу від лицемірства Галини із чоловіком. Більше їх не пущу до себе. Та й вони самі, розуміючи, що їхні брехливі маски скинуті, навряд чи наважаться прийти до нас.
