Коли я був маленьким, я помітив якось, що всі інші діти мають тата, а я не маю. Звісно, відповідними питаннями почав набридати мамі. Вона посадила мене до себе на коліна, мені тоді було років чотири, і розповіла, мій тато герой, який поїхав у далекі країни, щоб перемогти лихо діїв. Мене ця історія дуже надихнула. Я у своїй уяві почав малювати героїчну особу свого батька. Шукав з ним подібності, вирішив собі, як і сам, коли виросту, неодмінно стану героєм. Цю історію я розповідав усім своїм знайомим дітлахам із двору. Реагували по-різному, мої ровесники здебільшого вірили мені на слово, а старші хлопці скептично закочували очі.
Варто сказати, що браку чоловічої уваги я не відчував, у мене був просто чудовий дід, який проводив зі мною дуже багато часу. Він із задоволенням грав зі мною, читав казки, розповідав усілякі історії. Бабуся теж мене дуже любила і пестила своїми фірмовими, дуже смачними пирогами. Час минав, я дорослішав, моє оточення теж. Згодом скептиків лише додалося. А я відчайдушно не хотів ставити під сумнів мамини слова, адже, крім цієї інформації, у мене нічого не було. Коли я в черговий раз скривджено розповів мамі, що Світлана з сусіднього під’їзду теж не вірить, що мій тато герой, мама важко зітхнула.
-Костіку, ти вже дорослий хлопчик. Тобі майже вісім років. Я думаю, що тобі час дізнатися правду. Твій тато не виїжджав ніколи в далекі країни. Він справді не герой. Він покинув нас, коли ти був зовсім маленьким. Він живе у нашому місті, у нього інша родина. Мама виглядала засмученою. Я її обійняв. У цей момент повернулися з крамниці дід із бабусею. Я зрозумів тієї миті, що справжні герої, це моя мама, дідусь і бабуся.
