Я якось поверталася після навчання додому. Чесно кажучи, настрій був паршивим. Справа в тому, що останній тиждень я практично не спала, бо готувалася до іспиту. В той день п’ять годин довелося чекати преподавателя, а за підсумком він прийшов і сказав, що іспит переноситься на наступний тиждень. Мені хотілося nлакати. Від недосипання очі злипалися. Мене ну дило.
Було тільки одне бажання; швидше дістатися додому і піти спати. Як на з ло, в салоні автобуса було дуже багато людей, повітря не було, щоб дихати. Але мені пощастило, і я сіла біля вікна. Раптом на одній зупинці в автобус зайшла жінка з підлітком, хлопчикові було близько сімнадцяти. Жінка тепло привіталися з водієм. Вона була якоюсь його старою знайомою, тому навіть не заплатила за проїзд. За ситуацією стежила лише краєчком ока.
Несподівано мене хтось пхнув в плече: -Звільни місце, дитині потрібно сісти! – сказала мені та жінка. Я здивовано плескала віями. Чесно кажучи, не було ніяких сил, щоб сперечатися. Я вже збиралася піднятися, але мені на плече лягла рука жінки, яка сиділа позаду мене. Вона вирішила за мене заступитися: -Сядь! Чому вона повинна вам поступатися?! Ви б хоча б заплатили за проїзд! І взагалі, майте совість, це не дитина, а двометровий кабанчик!
