Моя дочка рано зібралася заміж. Їй було тоді лише дев’ятнадцять років. Я була проти раннього шлюбу. Адже це справа відповідальна, треба бути зрілою і самостійною, перш ніж йти на такий крок. Проте я не стала перешкоджати рішенню доньки, хоча її кандидат мені теж не дуже сподобався. Павло хороша людина, але він зовсім не готов для сімейного життя. На його обличчі ясно видно, що він просто не дозрів. Я дала дозвіл на шлюб лише з тією умовою, що Настя продовжить навчатися.
У молодих нічого за душею не було, тож після розпису вони почали жити зі мною. Моя дочка і вчилася, і працювала. А от Павло тільки-но вчився і не дуже прагнув працевлаштуватися. Те, що він живе за чужий рахунок, його зовсім не бентежило. Я все ясніше почала розуміти, що це шлюб несправжній, а якась нісенітниця. Я влаштувала все так, щоб донька продовжила навчання закордоном. Павло на це відреагував спокійно, йому було все одно.
Настя не хотіла їхати з-за чоловіка, але я переконала її, що такі шанси упускати не можна. Насправді мені просто хотілося показати їй, що треба розлучитися з Павлом. У процесі шлюбу вона не придбала нічого доброго, тільки надривалася на роботі, виглядала похмурою. У Польщі вона швидко знайшла друзів. Її життя там змінилося. І вона не надто хотіла повертатися на батьківщину. Тепер вона сама почала говорити про розлу чення. Мені здається, що так буде найкраще для всіх.
