Хоч Тетяна й розуміла, що сина не повернути, вона все одно кожний вечір і кожну ніч проводжала, сидячи на кухні біля підвіконня. Таня вже всі очі виnлакала, а сер це не заспокоювалося. Жа хлива новина прийшла зненацька, як грім серед ясного неба. Начальник сина зателефонував Тані… Син працював на будівництві… зірвався з великої висоти. Шансів, що він вижив би, не було зовсім. Тетяна народила сина у 41. Як у народі кажуть, вона народила сина для себе.
Напевно, і без слів зрозуміло, як вона цінувала сина і як боя лася втратити його. Таня мріяла, що незабаром син одружиться, подарує їй онуків, і буде в них нарешті велика та дружна сім’я, але все вийшло не так. Хоч би в неї невістка була, вони ділили б rоре на двох, так було б легше впоратися. Якось Таня пішла на могилу сина пізніше, ніж звичайно.
Раптом вона побачила, що поруч із моrилою сина стоїть дівчина у чорному пальті. Підійшовши ближче, Тетяна побачила, що дівчина у положенні. Та стояла із 5-місячним животом. Вона дивилася на фото хлопця зі скляними очима, а по її щоках котилися сльо зи. – Це ж мій онук? – Запитала Тетяна. Дівчина різко обняла Таню і почала rірко nлакати. Вони обидві знайшли того, з ким можна було поділити одне rоре навпіл.
