Я з дитинства був таким хлопцем, який загалом нікому в допомозі не відмовляв. Навіть якщо у мене не було жодної вигоди, або навіть навпаки, якщо мені швидше могло бути шкідливо це робити, я все одно допомагав кожному в міру своїх можливостей. У мені цю межу ніхто «не виховував», мене цьому ніхто не вчив, це просто було в мені ще з народження, я фізично і психологічно не міг сказати «ні», і цим, як би несподівано не було, іноді користувалися знайоми , заради своєї вигоди.
Наприклад, у мене часто просили купити їм щось поїсти, кажучи, мовляв, вони самі просто гроші забули, а поїсти хочеться. Причому це робили деякі мої однокласники, та дуже часто. Так часто гроші “забувати” – перший симптом склерозу. Із роками мій характер не змінився. Я завів дружину, дітей, став дорослою людиною, але все одно ця моя скоріше шкідлива риса характеру залишилася в мені. Я засиджувався допізна, займаючись роботою, яку мали зробити мої колеги, я виконував усі примхи своїх рідних, купуючи їм всякі дрібнички за свої гроші…
І ось, втомившись від цього, одного дня я просто відмовив матері в проханні, точніше, у наказі купити і завезти їй банки для консервації. Я гадки не мав, де я можу порожні банки дістати при тому, що в жодному магазині їх не було, плюс мені були потрібні гроші, ми з сім’єю планували через місяць на море полетіти. Після відмови моя рідна мати відразу ж назвала мене еrоїстом, зра дником та іншими такими словами, хоча мені вже було нач хати. Я вже просто заслужив побути трохи еrоїстом.
