Я в житті не любила бре хати або недомовляти (як багато хто виправдовує бре хню), але все ж таки є одна річ, яку я не наважувалася розкрити протягом декількох років. Це правда про справжніх батьків мого єдиного сина Кирила. Ми з чоловіком, звичайно ж, планували побудувати велику та міцну родину, коли одружилися, і в наших планах було завести 3 дітей. Ну, а що, будинок у нас був великий, я сама з дітьми завжди ладнала, а робота у мого чоловіка була така, що на все з зарплатою вистачало.
То чому б не завести трьох? Ще в майбутньому ми б дякували нам молодим, що зважилися на велику родину. Однак, не все так гарно: на нашому шляху до всього цього залізобетонною стіною стояла якась деталь: я не могла ма ти дітей. Ця проблема виявилася у мене спадковою. Загалом, невдовзі ми з чоловіком вирішили вси новити дітей. Першим ми усино вили хлопчика. Ми планували не приховувати це від нього, хай з дитинства знає, що він нам біологічно нерідний, але любимо ми його, як рідного.
Ми з чоловіком просто не змогли зізнатися, і сховали це від нього. Мені це не давало спокою, адже йому вже виповнилося 17, а він ще не знав правду про себе, ось я й вирішила розповісти йому все. Одного дня я зібрала всю волю в кулак і зізналася синові, а він спокійно, навіть не здивувавшись, сказав, що мій чоловік уже давно йому розповів про все. Даремно я весь цей час так турбувалася, адже не той батько, хто причетний до появи на світ, а той, хто вкладає в тебе час і сили.
