Мого чоловіка не ста ло, коли доньці було 12, а синові – 8. Я лишилася зовсім одна. Батьки мені особливо не допомагали, і я сама поставила Зіну та Колю на ноги. Після сме рті чоловіка я геть -чисто забула про саму себе. Я працювала, як не в собі, щоб діти нічого не потребували. Напевно, в цьому й була моя помилка, що я не звертала на себе уваги і тим самим подала приклад дітям, як треба звертатися зі мною. Інакше пояснити їхній вчинок я не можу… І у Зіни, і у Колі зараз двоє дітей. Вони часто привозили дітей до мене, залишали їх зі мною, поки самі веселилися зі своїми коханими чи друзями.
Я ніколи їм не відмовляла. Я думала, мовляв, сама не встигла насолодитися своєю молодістю, хай хоча б мої діти встигнуть. Я пишалася ними, думала, що в мене по життю є дві опори, але я так помилялася. Якось я потрапила до ліkарні. Ну, вік… усі справи. Ослабла я, загалом. Мені потрібні були капці, рушник та піжама. Решта: засоби для гігієни, книги всякі, мені принесла подруга. Так ось, я подзвонила Зіна, кажу, мл, мені те й те потрібно, а вона мені: – Так, матусю, не хвилюйся. Або я чи Коля все сьогодні привеземо.
Однак ні Зіна, ні Коля до мене навіть на візит не прийшли, а я на них чекала… навіть лікарі та сусідка по палаті мене шкодували. Мені було так соромно за дітей. Найжахливіше чекало мене попереду. Коли мене виписали, я знову-таки одна на таксі дісталася додому, і не встигла переступити поріг, як мені зателефонувала Зіна і каже: – Мамо, ти ж можеш з онуками посидіти? Ми тут із чоловіком та його друзями плануємо до Карпат з’їздити на три дні. Я спокійно сказала доньці, щоб вона мені з такими проханнями не дзвонила та передала ці слова її братові. З того дня я вирішила жити для себе, адже у найскладніший момент я зрозуміла, що можу покластися лише на себе.
