Хочу з вами поділитись своїм болем. Я рано залишилася вдовою, мого чоловіка не стало, коли мені було лише 24 роки. З того часу на моїх плечах залишилося двоє дітей. Синові на той час виповнилося лише 2 роки, дочці — 4. Все своє життя віддала їм. Треба було дітей ставити на ноги – одягати, вчити. я не могла по-іншому, а куди діватися? З ранку до вечора працювала, потім удома на мене чекали господарство та город. У селі на все грошей не вистачало. Доводилося самій виконувати чоловічу роботу: косити траву, колоти дрова.
А що робити без чоловіка? Мої діти виросли, створили власні сім’ї, роз’їхалися містами. Ще молода коли була, тримала господарство. Молоко, сир свіженькі були, домашні ягоди. Що могла, давала дітям. А в старості вже нічого робити немає сил, ледве ходжу світом. Взимку доводиться найважче. На вихідних приїхав син за продуктами, а я наважилася йому сказати: — Сину, чи можна я зиму у вас поживу? Дорого коштує платити за газ. А він, довго не думаючи, сказав: – Куди там, мамо. Нам самим місця ледве вистачає. Інша річ, якби будинок, то забрав би. Ще розлютився на мене, бо я продуктів не приготувала. Коли зовсім ходити важко стало, сусіди зателефонували до сина.
Він сказав, що зайнятий, і ще й тесть захворів, тож приїхати не зможе. Тоді попросила сусідів набрати моїй сестрі. Вона відразу приїхала і забрала мене до себе. Завдяки їй я і залишилася жива. Минуло півроку, а жоден із моїх дітей так і не з’явився. Поки давала їм продукти та гроші, ще була потрібна, а тепер… Ворогу такого не забажаю. Що я зробила не так? Чому рідні діти настільки байдужі до мене? Благаю всіх, хто це читає: цінуйте своїх батьків. Ніхто так щиро і безкорисливо не любитиме вас так, як вони. Я б за своїх дітей життя віддала, аби у них все було добре. Як зараз пам’ятаю, якими маленькими вони були.
