Двадцять п’ять років тому моя дружина Галина залишила дочок-близнючок у полоrовому будинку, а сама втекла. Я про це дізнався, коли прийшов забирати дружину та доньок додому… Усі ці роки я самостійно виховував дітей. На щастя, моя мати часто приїжджала в гості. Вона, до речі, вчителька початкових класів, тож домовилася і за місце у школі, ще моя хрещена взяла Яну та Олю до своєї групи у садочку. А я орав, як проклятий. Міг днями не з’являтися вдома, аби лише заробити зайву копійку. Словом, пропустимо ті чорні дні. Зараз у нас все гаразд – дівчатка виросли справжніми красунями, закінчили університети з червоними дипломами.
Яна залишилася зі мною жити, бо каже, що я нічого не тямлю у господарюванні. А Оля переїхала до Києва. Там знайшла хлопця, невдовзі у них весілля. У нас великий будинок за містом, я відкрив маленький магазин аксесуарів для телефонів – чохли, зарядки, наклейки. Ще займаюсь ремонтом комп’ютерів. Ми жили добре, я вже забув про Галю. Але одного ранку вона з’явилася на порозі, як сніг серед літа: – Привіт. Де моя кімната? Я просто втратив дар мови. Вперше в житті я хотів так сильно вда рити жінку. – Навіщо приїхала?
– Як навіщо? Оля мене запросила, казала, що я маю бути на весіллі. Виявляється, Оля потай від мене знайшла Галину. – Тату, я хочу вас помирити! Ви ж мої батьки, я вас дуже люблю! – казала донька. Яна посва рилася з сестрою і стала на мій бік: – Вона нас покинула, а тепер ти хочеш все їй пробачити? Ти мені більше не сестра! Ось так через Галину моя сім’я розділилася на два табори. Яна каже, що тепер взагалі не хоче бачити Ольгу та не планує йти до неї на весілля. І тепер, щоб зберегти сім’ю, мені треба помиритися з колишньою дружиною. Але як забути той поганий вчинок?!
