Ми із донькою живемо по сусідству, але допомагати вона мені не хоче принципово. Коли я звернулася до неї за допомогою, адже сама не могла закупити продукти та зробити прибирання, вона запропонувала мені викликати клінінг та замовити готову їжу. Я сама у всьому винна, адже не так її виховала. Однак я ніколи не думала, що саме так вона мені “віддячить”. Я ж їй все життя присвятила і постійно віддавала все найкраще, але тільки, мабуть, саме в цьому моя помилка. Я люблю дочку, незважаючи ні на що, але мені дуже nрикро. Дуже шкода, що на старості років мені нема на кого розраховувати, та й допомоги від неї чекати безглуздо. Я їй не дзвоню і не нав’язуюсь, щоб не нарватися на скандал. Останнім часом ми лише обмінюємося повідомленнями у свята. Якщо дочка хоче, вона дзвонить сама. Але це буває вкрай рідко. Живемо ми так років 5 вже. Все почалося після того, як донька вийшла заміж.
Я ж розуміла, що в неї тепер інші турботи, тому намагалася її не смикати і зверталася лише крайніх випадках. Іноді просто неможливо обійтися без допомоги, тому доводиться кланятися. Справа в тому, що я не можу назвати себе здоровою людиною. Якщо загострюються мої хронічні захворювання, я навіть із ліжка піднятися не можу. Саме тому я не можу спокійно приготувати їжу, прибрати квартиру або добратися до аптеки. Подібні напади трапляються рідко, але все ж таки. У ці моменти я почуваюся безпорадною. Раніше дочка завжди мені допомагала. Вона і продукти купувала, і ліkи, і вдома все робила. Вона хоч і була зайнята кар’єрою, але знаходила для мене вільну хвилину. Але востаннє з’явилася нер вова та зла. Все зробила з психами на тяп-ляп і пішла. — Більше я не допомагатиму. Клінінг та доставка їжі тобі на допомогу! – сказала вона на порозі. Грошей у мене достатньо, щоб усе це сплатити, але я не хочу, щоб чужі люди лазили моєю квартирою.
Я навіть не зможу їх проконтролювати. Слава Богу, що знайшлися подруги, які врятували мене і допомогли. А ось донька навіть дзвонити перестала. З того часу я теж почала ставитися до неї взаємно, якщо така справа. Я до неї не лізу і живу своїм життям. Якщо дзвонить чи пише, відповідаю. Але не більше. Вона ж навіть онуці мені не показала, лише фотографії скинула. На витяг з пологового будинку я прийти сама не змогла, адже саме стався напад. Донька мені не те, що допомагати не хоче, вона навіть відвідати мене не хоче. А ось від мене на допомогу чекає. Коли вона мені зателефонувала і попросила посидіти з онукою, я відмовила їй і порадила знайти няню. — Ти вирішила мені помс титися? – Кричала вона в трубку. — Чому одразу помс титися? Я просто граю за твоїми правилами. Щиро кажучи, мені вже зовсім не страաно. Я настільки звикла жити без дочки, що не боюся втратити зв’язок з нею. Якщо вона вирішить поставити крапку в нашому спілкуванні, я прийму її позицію.