Коли не ста ло мого батька, мати не побо ялася жити сама. Але днями я помітила, що в неї після цього почалися дивацтва, і вирішила взяти її до себе додому. І тоді я помітила дуже важливу річ, що раніше не помічала

ПОЛИТИКА

Вирішила перевезти до себе матір. Зовсім. І я прийняла це рішення раптово. Протягом одного дня. А мама взяла із собою лише один маленький пакетик. У ньому були лише колготки, капці, подаровані онуками, халатик і сорочка. А ще їй навіщось знадобилася наволочка — зрозуміти не можу, навіщо. Ось з того часу й проживає з нами ця немічна бабуся-дівчинка, худорлява, із закрученим хвостиком на голові, у стареньких колготах, що морщаться до низу. Коли вона йде коридором, перебирачи ніжками, то перед кожним порожком завжди зупиняється, піднімає ніжки, переступаючи перед перешкодами. І коли бачить нашого вихованця, песика, то неодмінно посміхається. Іноді вона бачить когось невидимого, а потім мені про це каже обов’язково. А взагалі вона сором’язлива та постійно спить.

Коли ми пригощаємо її шоколадкою, вона кусає потроху, а запиває завжди чайком. Кружку вона тримає двома руками, тому що вони у неї слабенькі і вона боїться впустити її. А ще вона побоюється втратити своє колечко обручку, бо сильно схудла. Так що весь час вона його намацує. А ще якийсь час тому я й не помічала, як вона постаріла раптово, стала немічна. Просто вона тепер розслабилася, перестала бути дорослою і почала в усьому мені довіряти. Вона любить, коли я вдома. Коли я приходжу, вона видихає з полегшенням. Тому я намагаюся не затримуватись. До обіду вона готує нам супчики, а у вазу докладає солодощі. Що я відчуваю при цьому? По-перше, це неймовірний жах.

Адже нещодавно вона була бадьора, самостійна і коли не стало батька, не боялася жити сама. Зрозуміло — у свої вісімдесят у неї з’явився час на себе. Але життя в самоізоляції не пішло їй на користь і психіка її не витримала. На сьогоднішній день мені маму шкода, я люблю її і ставлюся з трепетом. І ніхто не знає, куди нас приведе наше життя. Я все намагаюся зробити для того, щоб вона пройшла по життю легко, затишно, з теплотою, в будинку, наповненому до країв. Адже мамі не так багато й потрібно. І перетворилася мама зі старенької на дитину, яку треба доглядати. Я дякую Богові за те, що її життєвий шлях закінчиться у мене на очах. Так я спокійна і душа на місці. Дякую тобі, мамо, що ти в нас є. Живи як можна довше.