Зі своїм чоловіком Василем ми одружилися 8 років тому. Спільних дітей ми не маємо, але ми разом виховуємо дочку Василя від першого шлюбу. І саме це мене дуже хвилює та засмучує. Адже мені весь час здається, що Василь не хоче провести зі мною залишок свого життя. Таке відчуття, що я йому була потрібна для підтримки після розлучення з колишньою дружиною. Ми познайомилися з Василем, коли він ще був одружений, але вже хотів розлучення з дружиною. Вона дуже дивно повелася – кинула дитину на Василя і поїхала за кордон. Тому ми одружилися ще тоді, коли дочка Василя була ще немовлям. Вона, звичайно, знає, що десь є справжня біологічна мати, але все ж таки називає мене мамою. І я не шкодую для неї любові і доброти, дбаю, як про свою власну дитину. Я могла б назвати себе дуже щасливою людиною, проте мене турбує, що Василь спільних дітей зі мною не хоче.
Він завжди готовий на якісь відмовки: нехай дочка трохи підросте, треба почекати, коли зарплату підвищать і так до нескінченності. Ще й моя мама постійно мене підбурює. Адже, на її думку, головне завдання жінки в житті — народити дитину, а буття не буде повним, якщо немає власного сина чи доньки. Вона натякає на те, що Василь узяв мене заміж тільки для того, щоб у його дочки була мати, адже самому виховувати дитину важко. Це тільки холодний розрахунок і кохання у нашому шлюбі немає. Я намагаюся не слухати і зовсім не хочу вірити у її слова. Ми всі вісім років живемо у злагоді. Василь дуже добрий, дбайливий і розуміючий. Він завжди допомагає в домашніх справах, часто дарує квіти, робить приємні сюрпризи і ніколи не сперечається зі мною через дрібниці. Всі наші друзі вважають нашу пару ідеальною. Але нещодавно з-за кордону повернулася рідна мати нашої дочки.
Всі ці роки вона жила в іншій країні і зовсім не згадувала про те, що у неї росте дитина. І раптом приїхала і різко захотіла почати спілкуватися з дочкою. Дівчинка вже доросла, майже дев’ятирічна, тому ми запитали її, чи хотіла б вона бачитися зі справжньою мамою. Адже я не можу заборонити цього. Але найбільше мене засмутило те, що Василь дуже спокійно поставився до цієї ситуації, навіть моєї думки не запитав. Я все розумію, вона рідна мати, але фактично дитину виховувала я. Дуже дивно, що Василь ось так просто прийняв свою колишню дружину, забувши, як вона вчинила. Повернувшись раніше з роботи, я виявила, що каблучка Василя лежить на тумбочці. Я здивувалася, адже він ніколи її не знімав, коли йшов на роботу. А чи йшов він взагалі на роботу?
Повернувшись, Василь, як ні в чому не бувало, одягнув обручку. Тоді я нічого незвичайного в цьому не побачила, але тепер я дуже турбуюся. Що, якщо Василь вирішив відновити спілкування з колишньою дружиною? Адже вони любили один одного раніше. Мабуть, все ж таки, як не гірко було це прийняти, але моя мати говорила правду. Василь не хотів спільних дітей, бо не любить мене. Хоча я розумію, що рано чи пізно я дізнаюся про всю гірку правду. І мені нічого не залишиться, окрім як прийняти її. Я все ніяк не насмілюся на розмову з Василем. Він заснув біля мене, а я очей заплющити не можу, все намагаюся знайти хоч якесь виправдання його вчинків. Навіщо йому знадобилося залишати обручку вдома? Можливо, це проста випадковість? Що тепер думати і як вчинити , щоб зберегти відносини ?
