Так склалося, що я служу на великому державному підприємстві. Водночас мене затвердили на посаду голови однієї з молодіжних профспілкових організацій. В результаті я люблю часто займатися організацією благодійних акцій, ми збираємо кошти на операції чи лікування діток, іноді ходимо навідувати ветеранів та малозабезпечених пенсіонерів, які потребують матеріальної чи іншої допомоги. Якось мені надіслали листа, в якому просять взяти під опіку дитячий будинок. Звичайно ж, ця пропозиція мене зацікавила. І в результаті ми з моєю командою вирішили з’їздити як у розвідку на вказане місце – це знаходиться в невеликому селищі поряд з нашим містом. Справа в тому, що мені не зовсім зрозуміло, яким чином має виглядати муніципальний будинок. Йшлося про будинок сімейного типу. Саме так пояснив директор закладу.
Це був літній чоловік, який швидше нагадував дідуся, довкола якого постійно крутилися його численні онуки. Нам влаштували чаювання, провели по всіх будівлях та спорудах, показували кімнати, де живуть діти і де вони грають. Загалом там знаходилося під опікою двадцять діток віком до чотирнадцяти років. Вони готувалися до нашого приїзду, а тому організували невеликий концерт, виступали і нас не цуралися — судячи з усього, гості тут були не часто, тому діти були товариськими, контактними і відчували дефіцит у спілкуванні з дорослими сторонніми людьми. Навіть сльози на очі навернулись. Тож ми всі як один одразу вирішили очолити шефство над цими дітлахами, яких з якоїсь причини образила доля. Перш ніж поїхати додому, я обов’язково підходила до кожного з вихованців і запитувала, чого вони більше потребують, щоб коли приїдемо наступного разу, можна було догодити всім і привезти бажані подарунки.
Діти мали цілком звичайні бажання для їхнього віку — вони хотіли нових книг, сучасного вбрання, цікавих іграшок, канцелярського приладдя для школи та дозвілля, солодощів і розваг. Я звернула увагу на одну дівчинку років п’яти, яка спочатку стояла осторонь і соромилася. Потім вона вкрадливо зашепотіла мені на вушко, що дуже хоче мати ляльку з довгим волоссям, щоб робити їй зачіски. Для мене стало першочерговим завданням виконати її прохання — мала мене зворушила до глибини душі. Тому за подарунком для неї я поїхала до гіпермаркету особисто. Вибрала їй найбільшу і ошатну лялечку в яскравій пишній сукні зі світлим довгим волоссям. Все замовлене нам вдалося зібрати лише за місяць і ми поїхали до них вдруге. Дуже складно описати словами їхнє захоплення, яке читалося по очах, поки вони розбирали пакети з гостинцями. Свою дівчинку Раю я побачила у вітальні. Вона соромилася до нас підійти.
Тому я пішла до неї і там вручила величезну коробку із подарунком-замовленням. Дівчинка дивилася на неї, як на диво. Вона дуже довго боялася доторкнутися до неї. Не вірила, що тепер це буде лише її іграшка. Вона несміливо чіпала її волосся, а потім запитала мене: “Яке твоє ім’я? Мені хочеться назвати її як тебе. Вона мені нагадує добру фею, яка виконує бажання!” Дівчинка мало не плакала від радості, а мене торкнула до глибини душі її беззавітна реакція. Вона обійняла мене і притиснула — я навіть не знала, як реагувати на подібні прояви почуттів. Напевно, кожен здогадається, що після того, що сталося, я просто не могла залишити дівчинку тут. Я зважилася на її удочерення. Чоловік не заперечував. Тож на сьогоднішній день у Раї є люблячі батьки. І незабаром у мене народиться син. Адже я вже п’ять років лікувалася від безпліддя! Найімовірніше, прокинувся материнський інстинкт. Тож ми з нею зіграли в долі один одного велику роль!
