Лідія Семенівна вийшла заміж. Усіх її знайомих здивував її вчинок. По-перше, жінці вже було шістдесят. Але це ще пів біди. Більше вразило інше. Лідія Петрівна, заслужений педагог, жінка, яка обожнює читати книги, багато часу віддає на походи в театр і музеї, вийшла заміж за простого пічника. І нарешті, по-друге, переїхала до нього в село. Але сама Лідія Семенівна вважала свій вчинок дуже розумним кроком. Ну і що, що її Микола не міг довго і гарно говорити. Зате він майстер від Бога, користується заслуженою повагою у всьому районі. І не п’є. Дружину не змушує поратися з городом та тваринами.
Її пенсії та заробітків цілком вистачає на безбідне життя. Та й син Лідії Петрівни забезпечує маму з її чоловіком і грошима, і різними гостинцями. До речі про сина. Чималу роль у переїзді Лідії Семенівни до села зіграв син. Справа в тому, що до одруження Лідія Семенівна жила в міській трикімнатній квартирі, з сім’єю сина. Коли онуки виросли, з’ясувалося, що у трьох кімнатах п’ятьом жити тісно. Це теж зіграло свою роль у тому, що бабуся погодилася на переїзд до села. Тому гостинцями та грошима син, як би, відкуповувався від мами. Перші три роки Лідія Семенівна сумувала містом.
Рятували часті приїзди до неї в гості подруг та сина із сім’єю. Згодом Лідія Семенівна звикла і до сільського, спокійного життя, і до свого небалакучого чоловіка. До п’ятнадцятиріччя їхнього спільного життя, яке подружжя збиралося відзначати із застіллям, залишався тиждень, коли не стало Миколи. Одного ранку, коли дружина готувала сніданок, він прийшов на кухню, завмер на мить, спитав здивовано: “Що зі мною?”, і звалився. Лідія щиро сумувала за Миколою. – Я все ж таки його любила. Спокійний, тихий, упевнений у собі… За ним я була, як за кам’яною стіною. Як тепер я без нього? – сказала вона подрузі… Лідії Семенівни не стало за рік…
