У ніжному віці 23 років я зіткнулася з однією з найважчих ситуацій у житті. Все почалося з того, що батьки підштовхнули мене до заміжжя. Мені було 22 роки, а моєму тодішньому чоловікові – 25. Ми прожили разом рік, поки він не зізнався, що не готовий до сімейного життя. Він хотів самотності та свободи від відповідальності. Залишивши роботу і мене, він заявив, що його заощаджень достатньо, щоб жити самостійно. Я переїхала назад до батьків, чекаючи на втіху, але натомість мене зустріли з презирством.
Батьки зви нуватили мене у невдалому шлюбі, забувши про те, як вони щиро підтримували мій союз колись. Щоденні сварки у будинку стали нестерпними, мене постійно змушували з’їхати. Я була у скрутному становищі; моя зарплата не дозволяла мені винайняти навіть одну кімнату в нашому місті. Мої батьки перевели свою квартиру на мою сестру, яка раз у якесь століття внесла до неї скромний фінансовий внесок. Сестра жила безбідно зі своїм чоловіком та дитиною, володіючи кількома квартирами.
Вона почала наполягати на тому, щоб я пішла з квартири, бо ця квартира мала стати спадком її сина. Незважаючи на мої обставини, я не претендувала на ці квадрати і просто шукала тимчасового притулку. Після розлучення і всіх цих плутанин я впала в деnресію. Я прагнула підтримки, але не отримувала її. Незважаючи на те, що я взяла на себе домашні обов’язки, оплачувала продукти і була офіційно зареєстрована у квартирі, моя сім’я продовжувала свої спроби вигнати мене.
Батьки, обидва матеріально забезпечені, цуралися мене, навіть казали, що шкодують, що я в них взагалі є, адже, крім споживання, я нічого не вміла. Моя сестра, незважаючи на те, що стверджувала, що хоче, щоб я була щасливою, наполягала на моєму переїзді, мовляв, щоб змусити мене заробляти більше. Адже я не вимагала жодної фінансової допомоги, тільки дах над головою. Але ось куди мені було йти у віці 23 років?