Увечері, коли мій син Максим повернувся з дитячого садка, я помітила, що очі його червоні від сліз. Ніколи раніше він не приходив у такому стані. – Максе, що трапилося? – Запитала я, обіймаючи його. Він зам’явся, але потім пробурмотів: – Мамо, у Лізи немає різнокольорових олівців. – І через це ти плакав? – я була дуже здивована.
Максим кивнув і додав: – Вона живе дуже бідно, мамо. Коли діти почали малювати веселку, вона мала лише один чорний олівець. Вона так сумно дивилася на наші малюнки. Я зрозуміла, чому Максим так засмутився. У його світі, де ділилися іграшками та смаколиками, така нерівність була неприйнятною. Моє серце стислося від болю, і я відчула сльози на очах.
– Мамо, можемо ми купити їй олівці? – Максим дивився на мене з надією. – Звісно, завтра після роботи зайдемо до магазину, – пообіцяла я. Наступного дня Максим і я купили гарний набір різнокольорових олівців і вирушили до Лізи. Відчинивши двері, Ліза здивовано стояла, але коли Максим простяг їй олівці, її очі спалахнули.
– Це для тебе, – сказав Максим, – щоб ти могла малювати веселку так само, як і всі. Її мама, що стояла поруч, розплакалася і сказала: – Дякую, милий. Ти зробив дуже добру справу. Дорогою додому Максим міцно тримав мене за руку і сказав: – Мамо, сьогодні я зрозумів, що ділитися – це круто. Цей момент нагадав мені про те, як важливо вчити дітей співчуттю та доброті.
