Mама проміняла мене на нового чоловіка. ”У дитячий будинок її здай, я не збираюся її годувати”, – кричав вітчим. І я потрапила в дитбудинок. Зустріла я їх через роки: вони змінилися до невпізнання. Коли мені було чотири роки, папа пішов від нас до іншої жінки. Після відходу батька, мама почала випивати і одного разу, привела у будинок чоловіка, дядька Вітю. Дядько Вітя був алкашем, але мама вірила, що він кине пити, влаштується на роботу і у нас все буде добре. Дядько Вітя пити кидати не збирався, навпаки, мама стала більше випивати разом з ним, допилася до того, що її вигнали з роботи.
Денег у будинку не було, правда на пляшку завжди знаходилося, та і друзі до них приходили з випивкою, а іноді і закуску приносили. Коли на столі залишалося що-небудь, тоді мені вдавалося хоч чимось перекусити і те, якщо вітчим не знаходив своєї закуски, починав на мене кричати, щоб я не сміла нічого чіпати. Мама намагалася за мене вступатися, допомогти чим-небудь, але вітчим кричав і на неї, а з приводу мене говорив: – В дитячий будинок її здай, я не збираюся її годувати. І одного разу, я потрапила в дитбудинок. Там я отримала хорошу освіту, поступила в інститут і закінчила його з відзнакою. Держава виділила мені квартиру, мені вдалося влаштуватися на хорошу роботу, але не відразу.
С початку працювала офіціанткою в кафе, недалеко від будинку. Пізніше мене помітила хазяйка кафе і оцінила мої знання. Після цього моя кар’єра пішла в гору. Всього за рік від простої офіціантки я піднялася до тієї, що управляє кафе, а через три я вже управляла цілою мережею ресторанів. Одного разу я від’їжджала з роботи і моя машина застрягла в снігу. На вулиці було вже пізно і попросити допомогти було не кого; і я вже збиралася дзвонити в технічну допомогу, як раптом з темряви вийшли двоє людей. Це були два бомжі, чоловік і жінка, вони запропонували мені допомогу за невелику плату. Коли мою машину виштовхали, я заплатила і поїхала далі. Дорогою додому мене мучило одне і те ж питання: gде я могла бачити цих людей? Я довго згадувала, звідки я їх знаю? І я зрозуміла: що ці бомжі – мої мама і вітчим. Я різко загальмувала і встала як укопана по серед дороги. Я ніяк не могла вирішити, що мені робити далі? Ще трохи постоявши, я розвернула машину і поїхала назад.
Мати з вітчимом палися мені по дорозі. Я зупинила машину і попросила матір сісти в машину. Мама покірно сіла, хоча як і раніше не упізнавала мене. Вітчим залишився на узбіччі дороги. Коли ми приїхали додому, я відмила маму, дала їй чисті речі і, коли ми сиділи на кухні, мама запитала: ”Хто ви? І чому ви мені допомагаєте?” – Я твоя дочка, мама, і не хочу робити з тобою так, як ти зі мною поступила. Якою б ти не була, але ти все одно моя мати. Мама подивилася мені в очі і тихенько заплакала. – Я знаю, після того, що я зробила, пробачити неможливо, але все одно спробуй, якщо зможеш, пробач мене. – Сказала мама і зібралася йти.
Я зупинила її і сказала: – Тебе я зможу пробачити, а ось вітчима ніколи. Тепер мама живе у мене, її не упізнати. Мама перестала пити, ми відновили усі її документи і зробили пенсію, загалом, я змогла пробачити свою маму.
