Історія ця сімейна, але хочеться поділитися з усіма. Мені особисто не по собі: начебто зробила все правильно, а осад, як то кажуть, залишився.Починалося все, як в тисячах інших сімей: син попросив посидіти з онуком. Взяти на пару днів, мовляв, хочеться з дружиною час провести, як з жінкою, а не під постійні “писати хочу”.А що?Я тільки за, пара деньків з онуком для мене не навантаження. Бачимося рідко, а тут ще й самі привезуть, не потрібно трястися в автобусі. Сиджу, чекаю гостей, продумую, чим займатися будемо.Ось уже і вихідні на носі, син з вечора передзвонює, мовляв, чи не змінилося чого? Привозить він дитину чи ні?
Я вже і себе не пам’ятаю: від радості накупила солодощів і фруктів дитині, для себе щось я їх не купую. Обходжуся кашкою і молочкою, іноді шматочок рибки або м’яса. Літнім людям переїдати не варто. Загалом, набила вічно порожній холодильник, щоб дитині і сир був, і горішки.Купила сирків, які йому невістка бере, ковбаску, іграшок і навіть набір шахів. Відмінні нас чекають вихідні …У п’ятницю ввечері і син подарував зі спадкоємцем – я як раз встигла вечерю приготувати. Напевно голодними примчали. Дитина стягував одяг, син мені вручає пакети:-Мам, ти знаєш, малої прихворів. Я вже від лікаря, ліки призначили, ось пакетик з ними, рецепт всередині.-І як я буду з хворим, а раптом що трапиться?
-Ой, мам, з нами ж не сталося! Тут розписано, скільки що дати. І форс-мажори теж розписані. Градусник у тебе є, стеж за температурою, ось і все. Якщо що – подзвониш.Я дивилася на сина, а внук раптово раскашлялся. І це був не простудний кашель, а жорсткий, гавкаючий, як під час коклюшу. Він кашляв, а я згадувала, що з телевізорів розповідають про пандемію і з подивом дивилася на сина. Привезти хворої дитини до літньої людини.Лише заради того, щоб “побути з дружиною”.Невже у нього совісті немає? А якщо дитині погано стане, я ж буду винна! А якщо погано стане мені, налякаю онука до жаху. І куди його укладати-то тепер? У мене немає окремої кімнати.
-Ні, синку, вези-но ти пацієнта додому, я його у себе не залишу. Це яка ж безвідповідальність, ти з глузду з’їхав?
-Мам, ми з Оленкою навіть посперечалися: я хотів його будинку залишити, не хотів хворого тягнути. Але вона вперлася, та й лікар сказав, що можна. Ось і зважилися ми все-таки до бабусі дитини звозити.-Доктор про стан на час візиту сказав. А якщо гірше стане? Може, його ще й продуло, поки їхали. Ось вези додому, не залишу я його. Давай краще приїжджайте, як видужаєте. Зараз дам вам нові іграшки і тортик. І фруктів з цукерками.Вручила їм все гостинці і відправила додому; сказала, чекаю, як видужає.Я була впевнена, саме так і треба було вчинити: з хворою дитиною повинна бути мама, тим більше, у неї ні роботи, ні суперважливих занять немає.
Коли діти дісталися додому, мені передзвонила Лена.Знаєте, що, мамо? Так справи не робляться! Адже ми домовилися, що ви дитину заберете! І квитки купили в театр; ви прекрасно знаєте, скільки це коштує зараз! Не так уже й часто ми вас про щось просимо, але можемо взагалі не турбувати більше!-Аленка, так збудили скільки завгодно, але якщо онук здоровий. З хворою дитиною я сидіти вже не можу, це мамина робота, ви ж за нього відповідаєте, а я не маю права.Пропалі вихідні, я зрозуміла, – буркнула невістка і відключилася.Тепер переживаю, спати не можу. Але ж я їм їжі з собою дала на два дні, і солодощів, готувати не доведеться. Театр можна перенести, нічого страшного, квитки з руками відірвуть. І чого я, питається, себе ізвожу?
