Історія ця почалася, коли нічого не віщувало змін. Часто кажуть, що спали перед якимись подіями погано, або щось давило, весь день був невдалим. Але не в моєму випадку. У нас все йшло, як завжди, ціла купа планів на день, якась метушня. Чоловікові повідомили про смерть троюрідною сестри без всяких поганих провісників: просто задзвонив телефон, хтось із родичів сповістив. Чоловік навіть не сумував особливо, не так вже вони були близькі. Але на по хорон поїхав. Після сорока днів повернувся сам не свій: племінників в дитбудинок забирають. -Не будуть вони в дитбудинку жити, я вирішив!
-Я незнайомим дітям співчувала, кивнула схвально. -Ти згодна, що так правильно? -Ще б я не згодна була. А які є альтернативи? Чоловік подивився на мене, як на ідіотку. Пояснив: до себе заберемо. Оформимо опіку, або як там все ці процедури називаються. Вирішив він! Йому ці діти практично сьома вода, а мені і зовсім ніхто. І неправильно це, при живих родичів дітей в казенний дім здавати, але мені ж всього 28! Я своїх дітей хочу. І взагалі, як же моє навчання, стажування в Шотландії? Слухай, а крім троюрідного брата нікому, чи що?
-У Зойки є рідний брат, але він відмовляється. Каже, умови не ті, дружина проти. -Можна подумати, у тебе дружина “за”. І умови, можна подумати, є. Ми тільки що продали мою дошлюбну квартиру, додали трохи і обзавелися двушкою. Ремонт робили під себе, а тепер я з цієї авантюри не можу вийти за своїх. Ніяк. Тільки що представляла власну спальню, окреме місце для мольберта, і ось – ми знову тісно в одній кімнаті. Надії на батька хлопчиків немає, Зоя вважала за краще народити “для себе”, причому від різних пап.
І ось так, з неприкритим тилом вони і жили, поки молода ще жінка не померла від раптового інсульту. Хлопчики якийсь час перебували у бабусі, але жінка похилого віку з ними не справлялася: здоров’я після смерті дочки підвело. Хлопчаків швидко забрали співробітники опіки. У мене була ще надія, що бабуся видужає, але на жаль, розрахунок не виправдався. І ось я стою перед фактом: дітей доведеться забирати. Як це буде виглядати на практиці, я розуміла заздалегідь: чоловік постійно у відрядженнях. Діти, які його люблять, будуть постійно зі мною. І ось вони заходять в квартиру. Я показала їм кімнату, і дітлахи подивилися туди насторожено.
Чоловік підтвердив: -Скоро вечеря, так що не запізднюйтесь! А я дивилася на хлопців з подивом, щось мене бентежило. Вони кивнули синхронно, пішли переодягатися. Мені було з ними нестерпно. Дратувало все, особливо їх постійна поступливість. Вони прибирали за собою, з’їдали все в тарілках, слухалися – але були відштовхуюче дивними. Чоловік заспокоював: вони ж таке горе пережили. Такий шок. Потроху звикнуть, прийдуть до тями. Але я не могла йому навіть пояснити, що не так. Він все одно пропадав на роботі, не бачив їх поведінки постійно. Витрати в будинку виросли, виплат на дітей не вистачало катастрофічно.
Чоловік влаштувався на другу роботу, тим більше, треба було зібрати їх в школу. Один з них йшов до другого класу, другий в перший, нас чекав захоплюючий рік. Я вела їх вибирати одяг для школи, ми купували ручки і зошити. Діти знову вели себе слухняно, і не сварились. Кивали, що б я їм ні запропонувала. Їли вранці манну кашу. Я скипіла, коли міряла їм взуття. Їм все подобалося, але мені навіть з боку було видно, як тиснуть нові черевики. Я вибухнула, закричала. Якого чорта, – кричала я в магазині – ви мені не можете сказати, що взуття тисне? А якщо ногу натрете, що я з вами робитиму?
На руках вас до лікаря понесу? Скільки можна погоджуватися? Манна каша вам подобається? Так вона нікому не подобається, особливо моя !!! Але діти раптом розплакалися і зізналися: -Коли ви нас забирали, директор нам веліла завжди слухатися і погоджуватися, що б нам не пропонували. Інакше ви нас назад в дитбудинок пошлете, а ми не хочемо туди назад! Оце так поворот! Мені і так було соромно за свою спалах, а тут ще й діти таке розповідають. Я згребла обох в оберемок і сказала повільно і чітко:
-Так. Слухайте уважно. Ви будете жити у нас, поки не станете великими і не переїдете в своє власне житло. Ясно вам? Ми ніколи і нікому вас не віддамо. Швидко повторили, що я сказала! Ніколи, – просіяли хлопчаки – і нікому! Після цієї ганебної сцени ми потроху налагоджували наші відносини. Мені було важко, але я вже не шкодувала ні себе, ні сил. Робила для дітей все, що могла, втомлювалася так, що з ніг валилася. Чоловік допомагав, звичайно.
