У 28 років я усиновила двох хлопчиків. Я й гадки не мала, що життя тільки починається

ПОЛИТИКА

Історія ця почалася, коли нічого не віщувало змін. Часто кажуть, що спали перед якимись подіями погано, або щось давило, весь день був невдалим. Але не в моєму випадку. У нас все йшло, як завжди, ціла купа планів на день, якась метушня. Чоловікові повідомили про смерть троюрідною сестри без всяких поганих провісників: просто задзвонив телефон, хтось із родичів сповістив. Чоловік навіть не сумував особливо, не так вже вони були близькі. Але на по хорон поїхав. Після сорока днів повернувся сам не свій: племінників в дитбудинок забирають. -Не будуть вони в дитбудинку жити, я вирішив!

-Я незнайомим дітям співчувала, кивнула схвально. -Ти згодна, що так правильно? -Ще б я не згодна була. А які є альтернативи? Чоловік подивився на мене, як на ідіотку. Пояснив: до себе заберемо. Оформимо опіку, або як там все ці процедури називаються. Вирішив він! Йому ці діти практично сьома вода, а мені і зовсім ніхто. І неправильно це, при живих родичів дітей в казенний дім здавати, але мені ж всього 28! Я своїх дітей хочу. І взагалі, як же моє навчання, стажування в Шотландії? Слухай, а крім троюрідного брата нікому, чи що?

-У Зойки є рідний брат, але він відмовляється. Каже, умови не ті, дружина проти. -Можна подумати, у тебе дружина “за”. І умови, можна подумати, є. Ми тільки що продали мою дошлюбну квартиру, додали трохи і обзавелися двушкою. Ремонт робили під себе, а тепер я з цієї авантюри не можу вийти за своїх. Ніяк. Тільки що представляла власну спальню, окреме місце для мольберта, і ось – ми знову тісно в одній кімнаті. Надії на батька хлопчиків немає, Зоя вважала за краще народити “для себе”, причому від різних пап.

І ось так, з неприкритим тилом вони і жили, поки молода ще жінка не померла від раптового інсульту. Хлопчики якийсь час перебували у бабусі, але жінка похилого віку з ними не справлялася: здоров’я після смерті дочки підвело. Хлопчаків швидко забрали співробітники опіки. У мене була ще надія, що бабуся видужає, але на жаль, розрахунок не виправдався. І ось я стою перед фактом: дітей доведеться забирати. Як це буде виглядати на практиці, я розуміла заздалегідь: чоловік постійно у відрядженнях. Діти, які його люблять, будуть постійно зі мною. І ось вони заходять в квартиру. Я показала їм кімнату, і дітлахи подивилися туди насторожено.

Чоловік підтвердив: -Скоро вечеря, так що не запізднюйтесь! А я дивилася на хлопців з подивом, щось мене бентежило. Вони кивнули синхронно, пішли переодягатися. Мені було з ними нестерпно. Дратувало все, особливо їх постійна поступливість. Вони прибирали за собою, з’їдали все в тарілках, слухалися – але були відштовхуюче дивними. Чоловік заспокоював: вони ж таке горе пережили. Такий шок. Потроху звикнуть, прийдуть до тями. Але я не могла йому навіть пояснити, що не так. Він все одно пропадав на роботі, не бачив їх поведінки постійно. Витрати в будинку виросли, виплат на дітей не вистачало катастрофічно.

Чоловік влаштувався на другу роботу, тим більше, треба було зібрати їх в школу. Один з них йшов до другого класу, другий в перший, нас чекав захоплюючий рік. Я вела їх вибирати одяг для школи, ми купували ручки і зошити. Діти знову вели себе слухняно, і не сварились. Кивали, що б я їм ні запропонувала. Їли вранці манну кашу. Я скипіла, коли міряла їм взуття. Їм все подобалося, але мені навіть з боку було видно, як тиснуть нові черевики. Я вибухнула, закричала. Якого чорта, – кричала я в магазині – ви мені не можете сказати, що взуття тисне? А якщо ногу натрете, що я з вами робитиму?

На руках вас до лікаря понесу? Скільки можна погоджуватися? Манна каша вам подобається? Так вона нікому не подобається, особливо моя !!! Але діти раптом розплакалися і зізналися: -Коли ви нас забирали, директор нам веліла завжди слухатися і погоджуватися, що б нам не пропонували. Інакше ви нас назад в дитбудинок пошлете, а ми не хочемо туди назад! Оце так поворот! Мені і так було соромно за свою спалах, а тут ще й діти таке розповідають. Я згребла обох в оберемок і сказала повільно і чітко:

-Так. Слухайте уважно. Ви будете жити у нас, поки не станете великими і не переїдете в своє власне житло. Ясно вам? Ми ніколи і нікому вас не віддамо. Швидко повторили, що я сказала! Ніколи, – просіяли хлопчаки – і нікому! Після цієї ганебної сцени ми потроху налагоджували наші відносини. Мені було важко, але я вже не шкодувала ні себе, ні сил. Робила для дітей все, що могла, втомлювалася так, що з ніг валилася. Чоловік допомагав, звичайно.