До закриття магазину залишалося півгодини. Погода на вулиці була жахливою, рідкісні перехожі розбігалися по домівках, підганяли поривами вітру. Я дивилася крізь скляні двері на що збираються хмари і думала, як би пішла додому в одних сандалях і легкому сарафані.У цей момент в магазин зайшла маленька дівчинка років шести.Вона озирнулася, пройшлася по магазину, підійшла до виходу.- Тітонька, а можна я погріюся у вас, – запитала дівчинка тоненьким голоском.- А чому ти додому не йдеш? – запитала я здивовано.- Не хочу, – відповіла дівчинка і відвернулася до дверей.- Ну погрійся, – сказала я і стала готуватися до закриття магазину.Дівчинка вийшла разом зі мною з магазину, коли я пішла додому.Я подивилася їй услід, вона побрела в бік багатоповерхівок.На наступний день перед закриттям магазину ця дівчинка знову зайшла погрітися.
– Тебе як звуть? – запитала я.- Юля, – тихо відповіла дівчинка.- А мене Рита, – сказала я, – а чому ти не хочеш додому йти?- Мене Максим і Сашка ображають, – сказала дівчинка тремтячим голосом.Було видно, що вона готова заплакати.- А хто це? – спр0осіла я.- Мої старші брати, – відповіла Юля. Зрозуміло, а мама і тато їх не лають? – запитала я.- Ні, їм ніколи, вони за Ірочкої стежать – відповіла дівчинка.- Твоя сестра? – здогадалася я.- Так, їй шість місяців скоро, – кивнула головою Юля.Тут я помітила, що Юля не зводить очей з пачки печива.- Ти голодна? – запитала я.- Трошки – відповіла дівчинка.Я дала їй молоко з булочкою. Дівчинка почала жадібно їсти.- А в дитячий сад або школу ти ходиш? – запитала я.- Ні, в школу мені ще рано, а в дитячий сад мене мама не пускає, – серйозно відповіла дівчинка.- Як це не пускає? – здивувалася я.
– За Ірою треба допомагати стежити, за молочком бігати, – зітхнувши, пояснила дівчинка.- А брати що роблять? – запитала я.-А вони вчаться, їм ніколи, – сказала Юля, доїдаючи булочку.Перед самим закриттям магазину дівчинка пішла. Трохи подумавши, я зателефонувала одному своєму знайомому, який служить в поліції, і пояснила суть справи.Він пообіцяв передати інформацію до відділу у справах неповнолітніх.На наступний день я з хвилюванням чекала дівчинку, так як поруч зі мною сидів співробітник поліції.Як тільки Юля зайшла, жінка з нею заговорила. Ще раз попросила розповісти причину, по якій дівчинка не бажає йти додому. Потім запропонувала поїхати з нею.Юля, як не дивно, погодилася.Кілька днів дівчинка не приходила, я турбувалася, що зробила тільки гірше.Через чотири дні Юля зайшла в магазин разом з жінкою.
– Рита, це моя мама, – радісно сказала Юля.Я вирішила, що мама Юлі прийшла лаятися через те, що я в поліцію повідомила, але не вгадала.- Ми прийшли подякувати, я і не знала, що хлопчики ображають Юлю, у нас молодша дочка дуже примхлива, вимагає багато уваги, сил ні на що не залишається, – зніяковіло пояснила жінка.- А чому Юля не ходить в дитячий сад? – запитала я.- Вона не любить, з самого початку плакала, у мене нерви не витримували, коженраз відривати дочку від себе і силою запихати в групу, – зітхнувши, пояснила жінка.- Я так хвилювалася, що нашкодила Юлі, – сказала я.- Ні, до нас прийшла жінка з поліції разом з Юлею і стала питати про моїх синів, про те, що вони ображають її, – сказала мама Юлі, – ми їх запросили для бесіди, все виявилося правдою. Вона з нимипоговорила і хлопчаки обіцяли більше Юлю не ображати.Юля з мамою пішли, я залишилася в збентеженою. Сподіваюся у Юлі все буде добре і її брати стримають своє слово.
